На хвилі гумору й любові

 
 

На хвилі гумору й любові

Творчий шлях Вадима Бойка



    Дуже складно писати про рідну людину: інформації сила-силенна, а як виокремити основне, відібрати потрібне, щоб читач, особисто з автором не знайомий, краще, глибше зрозумів те, про що письменник писав, у що вкладав свою душу? Певні висновки, зрозуміло, можна і без передмови чи післямови зробити, обмежуючись прочитаним художнім текстом. Багато хто з читачів так і робить. Але людині вдумливій, віриться, завжди захочеться дізнатися про автора більше, ніж він сам про себе розповів у своїй книзі. Справді, хіба не цікаво уявити, яким письменник був у дитинстві, яка в нього була родина, де він вчився, чому і як почав писати, що ненавидів, а що цінував у житті, як складалася його доля, зазирнути у його творчу лабораторію?
    У довідниках можна прочитати: «Вадим Григорович Бойко (3.07.1951 – 11.06.2005) – поет, драматург, прозаїк, перекладач, член Спілки письменників з 1979 р. і Спілки театральних діячів, переможець двох Всесоюзних (1975, 1979) і двох Республіканських (1981) конкурсів драматургів, лауреат премії імені І. Котляревського (1994). Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка (1973) та Вищі літературні курси при Літінституті О.М. Горького у Москві (1981). Працював на студії «Укртелефільм», відповідальним секретарем комісії з драматургії Національної Спілки письменників України, у репертуарно-редакційній колегії Міністерства культури України. Автор...» І далі йде перелік основних п’єс, книжок... Оце й усе? Давайте ж не відмовлятися від ближчого знайомства!
   
    Почнемо, як годиться, з місця і дати народження.
    Донецьк. 3 липня 1951 року. Тепер уже можна і не за формою анкети...
    Вадим був дуже бажаною дитиною у молодій родині. Його батьки одружилися студентами, щоправда, до появи первістка встигли закінчити педінститут (тато – філологічний, мама – фізико-математичний факультет).
    А до того була війна... На фронт Григорій Бойко пішов добровольцем фактично з випускного вечора, був зв’язківцем, брав участь у Сталінградській битві, визволяв рідну Україну, Польщу, воював у Німеччині, зазнав тяжкої контузії. У перервах між боями юнак складав вірші і мріяв про майбутнього сина... Через -надцять років Вадим-школяр напише вірш «Батькові»:

 

Давно-давно, ще не родився я,
Ти так давно мене омріяв, тату.
В тобі я жив. І у тяжких боях
З тобою разом гнав з Вітчизни ката.

І я, напевно, допоміг тобі,
Коли вогнем палало небо синє,
І ти із мрією ішов у бій,
Щоби народженим побачить сина.

Тепер я, тату, виріс і змужнів.
Весна у мене, а у тебе осінь.
Та рев гармат отих кривавих днів,
Як і в тобі, в мені живе і досі.

Все прокидається. Надходить ранок.
І лиш могили твоїх друзів сплять.
І фронтові твої, татусю, рани,
Якби ти знав – о, як мені болять!

 

    Помітно, що хлопець глибоко відчуває батька, у них велика духовна близькість. Але і цей вірш, і тривалі задушевні бесіди – все це буде пізніше, вже в Києві, куди сім’я переїде невдовзі після народження Вадима. Вже в столиці з’явиться у хлопця сестричка Світланка, яку він ніжно любитиме і хоробро захищатиме. Грицька Пилиповича, якого знищуватиме важка хвороба легень, врятує від смерті видатний хірург Амосов, і любий таточко даруватиме дітворі все нові і нові смішинки, веселинки, скоромовки, загадки, казки.
    Наприкінці 50-х – на початку 60-х років Грицько Бойко вже був надзвичайно популярним дитячим поетом, автором численних книжок, якого дітлашня залюбки називала «дядьком Вередою» – за прізвиськом одного з його персонажів (Вереда) і за одноіменною книжкою. Його вірші друкувалися у читанках і хрестоматіях, збірочки видавалися мільйонними тиражами.
    Малий Вадим любив ходити на батькові виступи, – а той виступав дуже й дуже часто: у школах, бібліотеках, дитбудинках, літніх таборах, палацах піонерів; любив слухати щойно написане – і татове, і татових друзів, яких ніколи не бракувало в домі. І як тут самому не почати віршувати? Збереглися старі блокнотики – записи мами із синовими експромтами ще тих часів, коли щойно навчився говорити. «Почав я не писати, а складати вірші, відколи пам’ятаю себе. Це, можна сказати, спадкова «хвороба нашого роду», – пояснював Вадим Григорович вже у зрілому віці. І в статті, опублікованій 25 вересня 2003 року до батькового ювілею, згадував про гени: свого прадіда Олексія Корнієцького, чиї пісні й досі співають у селах Донеччини, і діда Пилипа Бойка, у якого навіть поетична збірка вийшла (Бойко П. Чайка. – М.: вид-во «СІМ», 1925). У Москві – українською мовою! І заплатили дідові за ту книжку гонорар – не грошима, а книжками. Дві тисячі книжок невеликого формату, переважно класичні твори – прекрасна бібліотека для всієї Оленівки (рідне село Грицька Бойка).
    Перші вірші Грицька Бойка були опубліковані в пресі, коли він ще навчався у школі. І Вадим іще школярем почав друкувати свої вірші у газетах «Зірка», «Сільські вісті», «Молодь України», у журналах «Піонерія» (нині «Однокласник»), «Перець», «Дніпро», альманахах «Творчість юних», «Поезія». Тричі твори юного поета були премійовані на конкурсах, які проводили ЦК ЛКСМУ, Міністерство освіти та Спілка письменників. До друкованого слова в ті часи усі ставилися з пієтетом, і Вадим почав отримувати торби – без перебільшення! – листів од ровесників. Захоплювався футболом, риболовлею, і зі старшими за віком поетами-початківцями відвідував літстудії. Ніби й гладенько все складалося, і в той же час хлопець уповні відчув, як це – бути сином відомої людини, особливо, коли обираєш ту ж професію, у якій прославився батько. Але будучи за характером небоязким, рішучим, він ще шести- чи семикласником знайшов спосіб заткнути рота тим, хто сумнівався, що юний поет пише без татової допомоги: пропонував замовити тему і через кілька хвилин видавав експромт. Плітки швидко припинилися. Втім, легше не стало. Почали говорити, що син наслідує батька. І от, коли вже Вадим навчався на факультеті журналістики, прийшло рішення: треба працювати в драматургії, краще мандрувати не торованими батьком стежками! І тато зрозумів вибір сина. Як завжди. Навіть тоді, коли син – вісімнадцятилітній другокурсник – надумав одружуватись, теж підтримав його, привітав.
    А Вадим був вірний собі: рішучий і винахідливий. У день весілля йдемо з квітами до пам’ятника Тарасові Григоровичу. А було це, треба сказати, у той час не прийнято, хіба що 9 березня, коли народився поет, або на якісь чергові революційні роковини. Але щоб молодята… Чого б це? І підходить до нас «товариш у сірому» з питанням руба: «Націоналісти?»
    Наречений із відповіддю не забарився: «Дівоче прізвище матері Тараса Шевченка – Бойко, а я – теж Бойко. Невже я сину своєї прапра…бабусі Катерини не маю права квіти покласти?..» Чолов’яга розгублено відступив.
    А скільки сміху було у студентському житті! Вадим буквально іскрився гумором, дотепами, каламбурами. У декого з наших колишніх однокурсників ще зберігаються клаптики паперу, серветки з тими вмент народженими рядками. Розігрував однокурсників, переконуючи міську дівчинку, що найсвіжіше досягнення колекціонерів – виведення озимих огірків, розігрував і викладачів. Приміром, коли одногрупники просили якось відволікти увагу викладачки англійської мови, заводив балачку про те, що є ініціатива перейменувати Київ у Дніпроград, бо Кий, виявляється, був…реакційним князем. І Валентина Альфонсівна, забуваючи про те, що треба перевіряти задане, починала обурюватися недалекоглядністю і легковірністю чиновників… Мети було досягнуто.
    Заради красного слівця Вадим і з себе покепкувати міг. Взагалі себе ніколи ні за яких обставин не прикрашав, навіть навпаки. Інколи й дорого платити за свої смішки доводилось…
    Третій курс. Виходить друком збірник «Трилисник» (К.: Рад.письменник, 1971). Одним із трьох його авторів був Вадим Бойко. А юнак уже захопився новим жанром, хоча й від поезії відмовитися не зміг. Окремо вірші не видавалися. Зате Вадимові вдалося поєднати поезію з драматургією.
    У студентські роки була створена героїчна віршована драма на 2 дії «Ніна Сагайдак», відзначена 1975 року на Всесоюзному конкурсі ЦК ВЛКСМ Міністерства культури СРСР та Спілки письменників СРСР і перекладена російською мовою.    
    Дія п’єси відбувається у часи другої світової війни. У центрі драми – реальна героїня-підпільниця, юна балерина з міста Щорса на Чернігівщині Ніна Сагайдак. Мали своїх прототипів і деякі інші персонажі.
    Попри згадану відзнаку, п’єса теж досить довго йшла до читачів і глядачів. Режисери ознайомлювалися, схвалювали, а потім після вагань відмовляли – відлякувало те, що акторам зі сцени довелося б говорити віршами. «А такі твори – у традиціях українського театру. Про це не можна забувати», – доводив молодий драматург (Бойко В. Не забувати традицій // Культура і життя. – 1978, 9 квіт.). І довів. Його зрозуміли земляки юної героїні.
    Через 4 роки після написання драма була поставлена у Чернігівському музично-драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка. Режисер – заслужений артист України Л. Отрюх. З’явилася низка позитивних рецензій, в яких, зокрема, високо оцінювалася образно-стильова манера твору, легкі розміри, довершені ритми римованих діалогів (Стельмах Я. Дебют віршованої драми // Молодь України. – 1979. – 27 січ.; Давидова І. Випробування театром // Дніпро. – 1980. – № 9. – С. 131 та ін.).
    Кількома місяцями раніше за прем’єру, того ж 1978 року у видавництві «Молодь» вийшла однойменна книжка. Благословляючи її у світ, відомий драматург Олексій Коломієць відзначав знання життя і щирість молодого письменника: «Уже в першій п’єсі відчутне вміння автора не лише цікаво вибудувати сюжетну лінію, а й розкрити внутрішній світ героїв, що, на мою думку, головне в драматургії. Говорю «в першій п’єсі», бо Вадим Бойко продовжує активно працювати в цьому нелегкому жанрі. Я мав можливість ознайомитись із його новими драматургічними творами. Із приємністю можу висловити надію, що до нас іде вдумливий, своєрідний драматург.»
   
    Час підтвердив слушність прогнозів метра. Вадим Бойко плідно працював у драматургії для дорослих і для дітей. Він автор більш як тридцяти різножанрових п’єс (віршованих і прозових драм та комедій, казок, лібрето оперет), які друкувалися в періодиці, виходили окремими книжками, йшли на сценах українських театрів та за рубежем).
    Для театральної сцени драматург працював головним чином як комедіограф, а для екранного втілення писав здебільшого драми з елементами психологічного детективу. Ці твори склали збірку «Рано чи пізно» (К.: Рад. письменник, 1991. – 295 с.).
    За сценаріями В. Бойка на телебаченні йшов серіал «Дачні пристрасті».
    Був досить відомий також як автор та ведучий художньо-публіцистичної програми Українського телебачення «Ситуація». У телеп’єсах торкався пекучих проблем сьогодення, після показу спектаклів проводив передачі-бесіди із зацікавленими глядачами, фахівцями з відповідної галузі (юристами, економістами та ін.).
    За одноактною п’єсою «Ви замовляли Діда Мороза?» було знято телефільм (1984) з Анатолієм Хостікоєвим та Оленою Аміновою у головних ролях. Ця п’єса йшла в Українському малому драматичному театрі на Прорізній (Київ); в перекладі російською мовою була надрукована в альманасі «Срвременная дрматургия» (М.: Искусство, 1982. – № 4. – С. 150 – 157). У передмові до цієї публікації Микола Зарудний, ніби продовжуючи сказане Олексієм Коломійцем, наголошував: «І ще одна цінна для будь-якого письменника якість – уміння дивуватися. Можливо, тому він так охоче працює в поезії для дітей, багато перекладає з інших мов». І потім: «Услід за «Ніною Сагайдак» була поставлена в театрі його комедія для юних глядачів «Незвичайний урок». Смішна, написана вигадливо, із добрим гумором, п’єса розповідала про хлопчину-підлітка, світ якого, на жаль, не завжди зрозумілий його дорослим, збагаченим життєвим і педагогічним досвідом наставникам... Упевнено почуває себе драматург і в жанрі одноактної п’єси. Він відчуває характери своїх героїв, вміє вибрати ситуацію, в якій вони розкриваються повністю і разом з тим неоднозначно». До речі, ця комедія теж була відзначена на Всесоюзному конкурсі драматичних творів для дітей та юнацтва (1979), через 2 роки вдало поставлена у Миколаєві (режисер-постановник А. Новицький) і згодом видана окремою книжкою (Бойко В. Незвичайний урок. – К.: Веселка, 1987).
    Юні глядачі і читачі добре сприйняли цей твір, їх цікавили проблеми ровесників. Та й батькам були небайдужі переживання підлітків, особливо тих, котрі «не як усі».
    Митька Негоду майже всі дорослі – та й частина його однокласників! – сприймають однозначно: хвастунець, бешкетник, який не вміє дотримувати слова, сам погано вчиться й інших назад тягне. І все ж комусь він хороший друг, вірний, сміливий, винахідливий, цікавий. Важко доводиться хлопцеві... Щоправда, і відміннику Сухоярову, якого всі хвалять, не набагато легше, виявляється... У п’єсі багато кумедної плутанини, яка, власне, і допоможе усім розібратися в непростих ситуаціях, стосунках дітей і дорослих, зрештою, розгледіти справжнє обличчя того чи іншого персонажа, зробити для себе певні висновки. Звідси й назва, яка логічно об’єднала в одному розділі всі комедії і сценки шкільної тематики, – «Незвичайний урок».

    Беручись за підготовку цієї книжки, я поставила собі запитання: чи не застаріла часом якась сценка? Почала читати, перечитувати, і швидко пересвідчилася: ні, не застаріли ні сюжети, ні характери!
    Так, звичайно, за останні 20-30 років змін відбулося чимало: у техніці, суспільстві, свідомості. Враз відійшли в минуле піонерські збори, загони, дружини, доручення. Про «перебудову» сучасні тінейджери знають тільки з підручників та ще з розповідей батьків, бабусь і дідусів. Нинішнім розумникам важко й уявити, як це можна обходитися без мобільного телефона і комп’ютера. Змінилася система оцінювання знань. З’явилися ліцеї, коледжі, гімназії. Всемогутній час вплинув на смаки і пріоритети, у дітей інші улюблені слівця... А проте між школярами сучасними і їхніми ровесниками останньої чверті ХХ століття спільного, думається, значно більше, ніж відмінного.
    Справді, хіба нині хлопчикам і дівчаткам менше дістається на горіхи від батьків, коли ті вважають, що їхня дитина обрала собі не того друга чи подругу? Хіба поменшало проблем у спілкуванні з учителями і однокласниками? Хіба легко зрозуміти інших, коли й себе не завжди розумієш? Хіба просто дотримуватися усіх правил, вимог, виконувати свої ж обіцянки? Чи вперше закохуються сьогодні не так, як колись?
    Словом, те, що відбувається в душі, як виробляється характер, – все це набагато важливіше від конкретних обставин. Отож, переконана, ніякі п’ятірки, «піонерські доручення» не завадять читачам співпереживати героям сценок і комедій шкільної тематики, які ввійшли до першого розділу книги.
    Комедійні мініатюри, одноактівки «Перемет», «І так буває», «Сюрприз», «Без няньок», «Кому грати Червону Шапочку?» друкувалися у репертуарних збірниках «Сурмач» (К.: Мистецтво), у журналі «Піонерія». Всі ці твори присвячено, без сумніву, сучасним дітям, які дружать і сваряться, закохуються і страждають від того, що їх не розуміють, які завзято відстоюють свої права на власні погляди, смаки, вибір друзів, а також на поведінку, вчинки «не за шаблоном». Благодатний матеріал для самодіяльних шкільних театрів і студій при палацах школярів!
    Шкільна п’єса-казка «Про хлопчика Клаповушка і дуже доброго чарівника» була створена для театру ляльок, але, на жаль, досі так і не побачила сцени. Зате ця п’єса підштовхнула автора до написання «майже правдивої повісті для школярів» «Клаповушко і К0». Книжка побачила світ 2006 р. (К.: Веселка).
    До слова, Клаповушко для автора – герой особливий. Вадим Григорович, як уже згадувалося, умів підмічати смішне і з себе покепкувати міг. Маючи досить виразно відстовбурчені вуха, часто називав їх лопушками. Напевно, у дитинстві хтось і пробував дражнитись, але що за втіха доводити того, хто і сам над собою підсміюється? До того ж боялися жартів-дражнилок у відповідь, знали ж бо, який гострий на язик, і не хотіли стати посміховиськом для всієї школи, то й не дражнили. А він сам залюбки вигадував пригоди для хлопчика з незвичайними вухами, навіть комікси малював. Особливо захоплювався цим під час нудних лекцій в університеті. Шкода, що десь загубилися ці кумедні малюнки серед моря паперів, а то б і ви помилувалися…  
    Але повернемось до прозової книжки «Клаповушко і К0». Вона відкривається досить незвично: «Вадим Бойко про себе (з радіоінтерв’ю)». Так, це уривки з радіопередачі, яка прозвучала в ефірі у липні 2001 року, а згадуємо ми її тут тому, що в ній Вадим Григорович, як завжди з гумором, відповів на запитання колеги (брав інтерв’ю Анатолій Костецький), чому зацікавився драматургією. Зовсім дитиною на дачі почув з вуст славетного Андрія Малишка глибокодумне: «Ото ніколи не сперечайтеся з драматургами!» (Ішлося про Василя Минка). «Бо це найрозумніші люди!» Затим прочитав п’єси цього драматурга: «Яке чудо! Люди лише говорять між собою, і немає тих довжелезних занудливих описів типу «на крайнебі бовваніло, а обабіч дороги цвіло…» Яке диво дивне! Я можу прочитати п’єсу за один день, а таке враження, що прочитав товстий том. З того часу п’єси стали моїм основним чтивом...».
    Таке жартівливе і водночас серйозне пояснення.
    Тут ще варто додати, що Вадим Григорович справді читав дуже багато – і друкованого, і рукописного. Прекрасно знаючи теорію літератури і маючи великий природній дар версифікації, охоче допомагав бажаючим зрозуміти секрети письменницької майстерності, побудови сюжету, композиції, роботи над словом. А скільки дарував колегам для їхніх творів своїх знахідок, вставних номерів, підказував, радив, рекомендував! Ним написано, напевно, тисячі рецензій – в основному для київських видавництв «Веселка», «Молодь», «Радянський письменник», «Мистецтво» і московської «Молодої гвардії». І от дивина: автори навіть відхилених рукописів досить часто дякували йому, бо він, як правило, не просто відхиляв, а пояснював, аргументував, підказуючи, що і як треба зробити, щоб врятувати твір (звичайно, якщо для цього були підстави). І над удосконаленням власних творів умів трудитися наполегливо: доопрацьовував написане, безжалісно відсікаючи зайве, те, що не працювало на образ, розвиток подій, підбираючи точніші, виразніші слова.
    Своїх героїв, звичайно ж, любив. Усіх. Можна сказати, зливався з ними.
    Не переповідатиму того, що, на думку Вадима Григоровича, автору варто з власних пригод, з власного життя вводити в літературний твір. Зауважу тільки: навіть якщо автор пише твір від першої особи, то це ще не означає, що все описане він пережив у дійсності. І в той же час у кожному з героїв є щось від автора. Ще за 22 роки до цього інтерв’ю в одній із газетних публікацій Вадим Григорович наголошував: «Драматургія вимагає праці систематичної, цілеспрямованої, повного злиття з тими людьми, чиї імена або прізвища пишемо з лівого боку сторінки…» (Бойко В. На захист майстерні // Культура і життя. – 1979. – 14 січ.).
    Іще кілька витримок із цієї ж статті. Як то кажуть, без коментарів.
    «Візитна картка драматурга – п’єса. Якщо вона не варта друку, тобто не може називатися літературою, то навіщо її героям «оживати» на сцені?»
    «Для творчого розвитку автора надрукування п’єси дуже важливе з багатьох міркувань. І насамперед тому, що сценічне втілення ніколи не може бути адекватним авторському задуму».
    «Мені завжди незрозуміло, чому редакційні працівники різного рангу хочуть надати драматургії якогось прикладного значення, переконати авторів, що їхні твори менш цікаві, ніж поезія, проза, літературознавчі праці. Читачі, коли й ставляться до надрукованих п’єс із недовірою, то лише тому, що надзвичайно рідко їх зустрічають. Адже все незвичне викликає недовіру».
    Даруйте за розлогі цитати. Але мені хотілося якнайповніше передати те, що хвилювало Вадима Григоровича. Він був глибоко переконаний: «Читання п’єс розвиває фантазію більше, ніж будь-що інше. Справді, за кожною реплікою уява читача має багато домалювати».
    І, погодьтеся, найбільше дофантазовувати дозволяє, мабуть, п’єса-казка. Вадим Григорович дуже любив цей жанр. І працював у ньому з особливою насолодою.

    1989 року у «Веселці» вийшла збірка комедій для дітей «Старе сідло», в якій уповні розкрився гумористичний і поетичний талант драматурга.
    Написані за мотивами українського фольклору, віршовані комедії «Старе сідло» і «В нашім лісі об’явився» дотепно висміюють жадібність, підлабузництво, пристосуванство і прославляють дружбу, боротьбу за торжество справедливості.
    Герої казок з одного боку традиційні, а з іншого – виразно неповторні, збагачені з волі автора суто індивідуальними рисами, наділені самобутньою лексикою, манерою висловлювання, темпераментом.
    Сюжети обох казок – стрімкі, вигадливо веселі.
    Найвищих оцінок заслуговують діалоги, надзвичайно прості і водночас дотепно вишукані. Інколи просто забуваєш, що п’єса написана у віршах, настільки невимушено йде спілкування між персонажами. Жарти, дотепи, кпини, каламбури, гра слів, цілі гнізда прислів’їв і приказок – просто розсипи гумористично-сатиричних перлинок.
    Варто звернути увагу й на цікаві рими на кшталт: «гість – з’їсть», «звідки – свідки», «звіром – не вірим», «карасів – кара всім», «звуся – вуса».
    1993 року з’явилася ще одна драматургічна книжка, адресована дітям: «Даринка, Гриць та нечиста сила» (К.: Веселка).
    Перша п’єса-казка на 2 дії, що дала назву збірці, розповідала про дивовижну силу любові до коханої людини, до Вітчизни, про те, як багато важать у житті рідне слово, рідна мова, пісня, рідний край.
    Друга – «Чарівна булава» – теж прославляла вічні цінності: вірність, хоробрість, кмітливість. Молоді козаки та їхні мудрі і мужні подруги завжди знаходять вихід зі скрутного становища, перемагають ворогів-чужинців.
    Твори ці виявилися в перші роки незалежності України надзвичайно актуальними і одразу знайшли своїх шанувальників. Особливо добре п’єси були сприйняті на Івано-Франківщині, звідки автору приходили дуже теплі листи від цілих класів, які своїми силами бралися підготувати вистави.
    Ще кількома роками раніше казка «Даринка, Гриць та нечиста сила» надихнула на постановку Київський державний академічний український драматичний театр ім. І. Франка. 4 і 8 січня 1990 відбулися прем’єрні вистави (режисер-постановник Є. Ваврик, художник постановник О. Богатирьова, музика В. Гданського та В. Навроцького, балетмейстер Б. Каменькович). «Казкова історія в українському стилі на 2 частини» була схвально оцінена театральною громадськістю та журналістами. Критики відзначали: п’єса насичена енергією; у ній «діють нечиста сила, заворожені лісники, персоніфікований всевидющий явір. Вони увійшли в сюжетну канву досить органічно. Характери «реальних» персонажів – справді народні, колоритні, знайомі. Драматург і театр прагнуть триматися першоджерел народного буття, аби відновити у свідомості  юних громадян родову пам’ять. Проте, що існує таке поняття, ми згадали зовсім недавно, бо ким уявляють себе наші діти, поринаючи фантазією в казкову «історію»? Мушкетерами, Робін-Гудами, Попелюшками?.. Ким завгодно, тільки – не козаками Іванами, Грицьками, Омельками… А коли додати, що чимало дітей не володіють українською мовою, то вистава набуває ще й освітнього значення, сприяє їх залученню до національної культури» (Палажченко В. Звикаємо до… казки // Культура і життя. – 1990. – 9 січ.).
    1994 року за п’єси для дітей Вадимові Григоровичу була присуджена премія імені Івана Котляревського.
    А сам автор чи не найбільше зі своїх творів любив романтично-комедійну п’єсу у віршах «Козаки та Лейба-шинкар». Написана на початку 90-х, схвалена Міністерством культури України та Управлінням театрального мистецтва у 1992 році, вона була надрукована аж через 14 років у другому випуску альманаху «Сучасна українська драматургія» (К.: Укр. письменник, 2006), а сценічного втілення чекає і досі. До слова, про труднощі з постановкою віршованих п’єс йдеться у передмові, яку написала до цієї публікації Богдана Бойко, дочка Вадима Григоровича. Як бачимо, за три десятиліття, що минули від прем’єри «Ніни Сагайдак», ставлення до поетичного слова на сцені не змінилося ні на йоту…
    І ще одне застереження. Можливо, комедія «Козаки та Лейба-шинкар» і розрахована трохи на старших читачів-глядачів, ніж п’єси першого розділу, але разом з тим вона логічно завершує цикл віршованих і прозових п’єс, в яких казка тісно переплітається з дійсністю, де багато метафор і символічних образів, де авторське оригінальне слово має виразне фольклорне коріння. Тому цьому твору і випало стояти на почесному заключному місці.
   
    Оглядаючи творчий спадок В. Г. Бойка, ніяк не можна обійти увагою численні переклади, точніше, перекладені ним драматургічні твори, бо ж були ще й прозові казки, повісті (а серед них улюблені мільйонами дітей повісті-казки Едуарда Успенського «Дядя Федір, пес і кіт», «Зима в Простоквашині», «Улюблена дівчинка дяді Федора» і «Тьотя дяді Федора, або Втеча з Простоквашина»), поезії, пісні, тексти до мультфільмів та кінофільмів тощо. Завдяки Вадимові Григоровичу заговорили українською герої Леоніда Андреєва, Юрія Візбора, Євгенії Гінзбург, Джеймса Голдмена, Георгія Данаїлова, Рустама Ібрагімбекова, Ханса Луйка, Уїльяма Люса, Юрія Олеші, Олександра Островського, Віктора Розова, Михайла Рощина, Ніни Семенової, Аркадія Ставицького, Юрі Туулика, Олександра Чхаїдзе, Михайла Шатрова та багатьох інших драматургів. І навпаки – російською зазвучала славнозвісна «Бояриня» Лесі Українки. Але то – за спеціальним замовленням театру. Все це адресувалося дорослим. А для дітей були перекладені: віршована казка-п’єса «Тілі-бом! Тілі-бом!» (за твором Самуїла Маршака) Валерія Безрука, п’єса для театру ляльок «Бережи усмішку» Юрія Бобошка і Всеволода Данилевича, чарівна казка «Мар’я-краса, золота коса» Альберта Вербеця, зоологічна казка «Діалоги з клітки» Олександра Костинського, лялькова п’єса-казка «Потапич» В. Лівшиця та І. Кичанової, п’єса у віршах «Кольорове молоко» Володимира Орлова, п’єса-казка «Сестра моя – русалочка» (за мотивами казки Г.-Х. Андерсена «Русалочка») Людмили Разумовської, казка «Дракон» Євгена Шварца, пісні до п’єси «Пригоди капітана Врунгеля» (за мотивами повісті Андрія Некрасова) Юхима Чеповецького і Давида Черкаського.
    Із власних пісень до теле- та кінофільмів найпопулярніші тексти – до фільму-казки «Іванко та цар Поганин».
   
    В останні роки В. Г. Бойко перекладав в основному для видавництв, писав гумористичні бувальщини, готував нові телепроекти і надиктовував дочці спогади про зустрічі, спілкування з відомими драматургами і поетами, про свого батька, про діда Пилипа.
    «Усім нам, Бойкам, схоже, легше висловлюватися віршами, ніж прозою», – констатував Вадим Григорович і знову дякував батькові, якого втратив ще в 1978 році,  але звертався до нього впродовж усього свого життя: «Дякую, таточку, за те, що ти в мене був...» І повторював: «Щоб любити всіх дітей світу, треба і своїх власних трошки любити. Я батьківської любові звідав, либонь, за десятьох» (Бойко В. Дядько Вереда: Батькові на ювілей // Літ. Україна. – 2003. – 25 верес.)
    Як і батько, умів і любив спілкуватися з дітьми – і не тільки зі своїми. Легко знаходив спільну мову і з малюками, і з школярами, бо всі вони його по-справжньому цікавили.
    Коли були маленькими син і доня, щовечора, хоч би як був зайнятий, старався знайти годинку для вечірньої казки. О, це були особливі історії, адже вигадував їх татусь на замовлення дітей! І якщо синочок бажав почути про чергові пригоди міліціонера Янека (мав таку іграшку), то донечка воліла слухати про лисенят, навіть імена їм тоді дала – Тік і Так. Історії ті були безкінечні – натхненно фантазували і тато, і діти. Шкода, що не записано з того нічого, лишилися тільки світлі спомини, а ще розуміння: таке спілкування нічим не замінити! І близькість особлива виникає, і поштовх могутній дає для розвитку творчої уяви малят... Згодом він читав їм напам’ять силу-силенну віршів, щедро цитував прозу улюблених гумористів. Охоче грав з дітьми в ігри, що розвивали чуття слова, – «Ерудит», буріме та ін.; влаштовував вечори першопрочитання власних творів.
    Пізніше найбільшою радістю були досягнення дітей, їхні перші публікації. Пам’ятаю, як пишався, приміром, успіхами сина у вивченні турецької мови; і першу книжку дочки чекав, за його словами, значно з більшим нетерпінням, ніж колись свою. Вступові Богдани до Спілки письменників теж радів значно більше, ніж своєму, і першій прем’єрі…
    При всьому цьому і для сусідських дітей час знаходився. З усього великого будинку до нас, як до бібліотеки, йшли і йшли юні читачі, інколи зовсім нам не знайомі: «А можна мені книжку взяти? У вас брала Оля (чи Таня, Надя і т.д.)…» А ще частіше пояснювали: «Вадим Григорович запрошував…»
      Так-от, Вадим Григорович не тільки запрошував, він ще й консультував, розпитував, радив, залучаючи до цієї просвітницької діяльності й інших членів родини.
    Якось дуже легко навіть колючі з усіма підлітки ділилися з Вадимом Григоровичем своїми проблемами, планами. Недарма ж у дворі неодноразово просили: поговоріть, будь ласка, Вадиме Григоровичу, і з моїм… Щось у нас не ладиться…» І Вадим Григорович не відмовляв – допомагав батькам порозумітися з молодшим поколінням, діставав квитки на вистави, організовував поїздку за кордон для лікування дитини, сприяв вступові до навчального закладу, приймав запрошення виступити в школі, колонії і клопотався, клопотався… Але ніколи для себе.
    Не вмів і не хотів просити, пристосовуватися, прогинатися. Найбільше цінував незалежність, свободу, самостійність мислення і вчинку, вірність:

Себе самого зрадиш – і збагнеш:
То не себе – то світ увесь ти зрадив!

    Ці слова Вадим написав ще зовсім юним.
    Коли 2005 року Вадима Григоровича раптово, хоч і після тяжкої хвороби, не стало, «Літературна Україна» опублікувала щемкі прощальні слова друзів – драматургів, поетів, театро- і літературознавців, режисерів, акторів:
    «Відлетіла у Вічність поетична душа. 11 червня на стрімкому злеті свого п’ятдесят четвертого літа зупинив цьогосвітню ходу письменник Вадим Бойко. Якби хтось сказав, що за тиждень його не стане, ніхто в це не повірив би. Бо Вадим не просто вирізнявся серед нас рідкісною життєрадісністю – від нього постійно йшла потужна позитивна енергія, віяло надійністю, впевненістю і ґрунтовністю.
    Він багато встиг зробити в житті. Закінчив два вищі навчальні заклади, разом зі своїм вірним другом – дружиною Іриною Трохимівною – побудував сім’ю. Виростив сина Гриця і доньку Дану, передавши їм у спадок літературний і поетичний хист.
    За своє життя він боровся до останку. Але невблаганна хвороба забрала його. Від нас пішов автор багатьох книг, драматург, чиї дванадцять п’єс (серед них поетична – «Ніна Сагайдак» і сценічно невтілена «Козаки та Лейба-шинкар») здобули широке визнання.
    Вадим був талановитим новелістом та есеїстом, блискучим стилістом і мовознавцем.
    Ми знали Вадима Бойка як людину рідкісного благородства, великої щирості, доброти. Він мав унікальний дар оповідача, був уважним, приязним і демократичним у спілкуванні. Дуже тяжко звикати, що Вадима не стало, що не буде щирих дружніх розмов з ним.
    Досі не розгадано секретів людської пам’яті: у ній одні імена стираються швидко, іншим – визначено безсмертя. Вадим Бойко успадкував від батька тонку поетичну натуру, був письменником чесним, поетом щирим і неповторним – від Бога. Тож нехай ім’я його надовго лишається з нами. Як недописана книга з прекрасним змістом...» (Літ. Україна. – 2005. – 16 черв.).
   
    У кабінеті Вадима Григоровича, з якого він, здається, вийшов на хвилинку, як і при ньому, панують книги, портрети і квіти. На письмовому столі – давня друкарська машинка, яка пам’ятає усі варіанти усіх п’єс: на ній же були «нацокані»… Над столом – великий батьківський портрет роботи академіка Сергія Григор’єва, серед найдорожчих пам’ятних речей – дві чеканки: портрет Тараса Шевченка, подарований на весілля, і вітрильник серед бурхливих хвиль, вручений Вадимові Григоровичу в Миколаєві після прем’єри. Зворотній бік густо списаний – там зворушливі побажання акторів і режисерів, а ще теплі слова вдячності за Творчість, пронизану гумором і любов’ю…

 

                                Ірина БОЙКО


Создан 15 мая 2011



  Комментарии       
Всего 1, последний 2 года назад
bitcoins 03 окт 2015 ответить
))))))))))))))))))
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником