Вадим Бойко. Поезії 60-70-х років

 
 

Вадим Бойко. Поезії 60-70-х років

Лірика





ЗМІСТ

1. „Якось так воно вийшло...”
2. „Ця жінка все життя ходила в голубому...”
3. „Просто буває ранок...”
4. Я лист пишу
5. „Живеш, неначе ти осліп й оглух...”
6. „А пісні коси одрізали...”
7. „То все обман... То лиш чужі слова.”
8. Натхнення
9. „То справжнє вміння, витончений хист...”
10. Хвала вам, о сміливі акробати...”
11. „Здається, й прожив іще мало...”
12. „У світі все повторюється звично...”
13. Ніхто туманних марень не розвіяв...”
14. „Не слухайте його! Він збожеволів...”
15. „Листки опалі, мов колишні мрії...”
16. „Як пахне сад в передвечірній тиші!”
17. Тиша
18. Отелло
19. Пам’яті Андрія Малишка
20. Сірко
21. Думаю про майбутнє
22. Листи
23. Людське серце
24. „Спрагле поле стоїть у мовчазному горі...”
25. „Як не благай, але не спиниш мить...”
26. „Серпневе небо...”
27. Концерт
28. Ти згадай
29. „Слова притишені і звучні...”
30. „Бережи своє ніжне світання...”
31. „Ти питаєш, яка вона правда?”
32. Вічний вогонь
33. Пам’ять
34. „А ти, така зворушливо-осіння...”
35. „Люблю! Люблю... Ти чуєш, я люблю.”
36. Пробач
37. „За тінню тінь...”
38. Завжди-завжди над спокоєм озер...”
39. Полонез Огінського
40. Книга спогадів
41. Намалюй тоненькими руками...
42. Дорогу квітню!
43. „Скільки є почуттів – то усе святі...”
44. Піраміда
45. „Чую відлуння війн...”
46. „Це потиск рук? Ні, це торкнулась...”
47. „Любов моя! Любов моя!”
48. Дружині
49. „Ти наші дні найперші пригадай-но...”
50. „І знов у пам’яті встає...”
51. „Кому – троянди, а кому – гортензії...”
52. „О, батьку, друже мій, пора нам...”
53. Батькові Грицьку Бойку
54. „Та хто ж ти є? Ти просто пацифіст...”
55. „Біль отой все життя тобі, тату, болів...”
56. „Так було на роду вже написано...”
57. „Добре знав же...”
58. „Люба мамо, приторкнись губами...”
59. „Попрохаю маму знову...”
60. „А серед ритмачів ми не найгірші...”
61. Черга жива
62. „А чи зразок він мудрості великої?”
63. „Тоді, як Джона Кеннеді убили...”
64. Говорили демагоги
65. Біганина
66. Одному знайомому
67. І я збагнув
68. („Я чую присмак тих недавніх сліз...” – інша авторська редакція попереднього вірша)
69. А щоб тобі...
70. С.О. Григор’єву
71. Ви не чули, мабуть...
72. „Єдиний мій здобуток зараз – мрія...”
73. „О, як дзюркочуть ніжно...”
74. „Воістину – мовчання золото...”
75. „А я до всього вірність бережу...”
76. Тоді – живеш...
77. Настрій
78. „Старенький дім сутулиться навпроти...” (В.П.І.)







ЯКОСЬ ТАК ВОНО ВИЙШЛО

Якось так воно вийшло,
Ніхто не чекав і не думав...
Розцвіла вона пишно,
Розцвіла від старечого суму.

Її здалеку видно,
Замріяну, біло-зелену...
Скільки років безплідних!
А зараз, немов наречена...

А в страшні оті весни
Їй вітер нашіптував стиха:
– Ти воскреснеш, воскреснеш...
Запахнуть ще яблука стиглі...

Не йняла йому віри,
Своєму старому коханцю.
Не повірила вітру
І враз... розцвіла вона вранці.

Розцвіла вона пишно.
...Хазяїн похмурої дачі
Із сокирою вийшов,
Та раптом те диво побачив.

І така недоречна
Упала сокира під яблуню,
І забилося серце старече
Забутими ямбами.

І у серце вплелись
Всі колишні падіння і злети.
Він згадав, що колись
І його називали поетом...

Як побачив – застиг...
Обірвалося в грудях чекання.
І хотілось цвісти
Незбагненно, прекрасно... востаннє...

Ну, а потім тим цвітом
Летіти в рохристане поле.
...І було в нього літо,
Яких не бувало ніколи.

А як осінь прийшла,
Скільки падало яблук рум’яних,
Тільки вже не цвіла,
Не цвіла навесні вона рано.

І, всихаючи, плаче:
Не горнеться вітер до неї...
А поетова дача
Несподівано стала музеєм...







***

Ця жінка все життя ходила в голубому...
Їй до смаку було сто тисяч кольорів...
Та вірною була вона йому одному,
Бо ти отак хотів, бо ти отак хотів...

Ця жінка все життя ходила в голубому...
Сукенок голубих ти стільки їй навіз...
Тепер її душі не подолати втому,
Тепер її очам не виплакати сліз...

Ця жінка все життя ходила в голубому...
Тепер її навік вдягнув у чорне ти...
...Ми так, як заповів, тебе ховали з дому –
Із дому шлях проліг в безмежжя самоти...

Щось бачили усі... Чогось не знать нікому...
Та щастя од людей ніколи не сховать...
Ця жінка все життя ходила в голубому,
Аби тобі завжди натхнення дарувать...

Було... Було... Було... А тільки справа в тому,
Що врешті-решт життя своїм законом б’є:
Чим більше ти була у щасті голубому,
То тим чорніше, знай, і горенько твоє...







***

Просто буває ранок...
Просто буває вечір...
Ранками сонце сходить,
А вечорами заходить.
Люди ідуть на роботу.
Люди приходять з роботи.
Ранками люди снідають,
А вечорами вечеряють...

Та тільки, коли засинаю,
Стоїть ув очах у мене
Зовсім звичайна карта,
Що до стіни прикріплена
В поважному кабінеті.
І очі розумні і стомлені
Уважно на неї дивляться,
Неначе на схему годинника,
Котрий потрібно завести...

Важко! О як же важко!
Той механізм - не залізний...
Хіба усе передбачиш?
Душі людей живі!
Кожна душа щомісяця
Одержить свою зарплату.
Кожна душа щорічно
Матиме профвідпустку.
Люди, що ранками снідають,
А вечорами вечеряють,
Що засинають сьогодні
Для того, щоб завтра прокинутись.
Та тільки трапляється іноді:
Не прокидаються зовсім.

...А вічність вистукує байдуже
Вічно себе саму...







Я ЛИСТ ПИШУ

Я лист пишу.
    Кому пишу?
        Собі.
Я лист пишу у вересень із травня.
О, що зробив часу невпинний біг?
О, де я той, яким ще був недавно?

Нема в душі ні крапельки жалю
Від того, що для мене ти далекий...
Її ти любиш? Я вже не люблю...
Летять ув ірій почуття-лелеки!

Хоч кожен скаже те, що я – це ти,
Хай скаже: з того користі не буде...
Ти у минулому, мені в майбутнє йти...
...Виходить, я – це різні-різні люди?!

А, може, я дурниць тут намолов?
А, може, істину сказав я стародавню?
І несказанну вкладую любов
У лист, що йде у вересень із травня...







***

Живеш, неначе ти осліп й оглух,
Неначе день за днем – суцільне свято.
Та тільки в серці май бунтарський дух,
То знайдеш проти чого бунтувати.

Ти всьому вір, лише очам не вір,
Своїм очам усьому на догоду...
І я беру незайманий папір,
Щоб написати до газети оду.

Я виллю на папір чужі слова,
Гучні й солодкі, зовсім не від серця.
Чи ж родить світлу думку голова,
Де лисина на місці оселедця?







***

А пісні коси одрізали...
А пісню селом погнали.
А потім шмагали різками
І груди ногами топтали.

Били, б’ємо і битимем!
До нас приставай, хто хоче!
...Пішли всі, як стали ситими
Спраглі до звірства очі.

А мо’ й жалкували після,
Та тільки... ну що ж робити?
Погана чи добра пісня,
А мусить хтось бути битим...

Десь під чиїмсь парканом
Валялись одрізані коси...
Вона підвелась на ранок...
До лісу... По снігу... Боса...

Весною дерева шуміли,
І в музику лісу дзвінку
Вплелося її безсиле,
Її безпорадне: „Ку-ку...”

Була молода і горда.
І трапиться ж на віку,
Із перебитого горла
Тільки „ку-ку” й „ку-ку”...

Не знаю, навіщо і звідки
У грудях цей світ страждань,
Неначе я й сам був свідком
Давніх тих катувань...

Може, це вже занадто?
Може, це лиш здається?
Тільки я й сам був катом!
Замовкни! Прокляте серце...

Де ж ви, навік загублені,
Мої вороги улюблені?
А ви? Ви все тут, дволикі,
Друзі червонопикі...







***

То все обман... То лиш чужі слова.
Не вір! Не вір! А ти так сліпо віриш...
Передранкова хуга завива.
А ти все над чиїмсь печальним віршем.

Якась одвічна мудрість в цьому є...
Схвильований над слів чужих розмаєм.
І змусив серце стиснутись твоє
Той, котрого в живих давно немає.

О, сіра вічність! Я не вірю в смерть.
І найнещасніше життя – то свято.
А всіх віків минулих круговерть, –
Аби мені, нащадку, шлях вказати.

Щоб я не просто так любив й страждав,
Щоб у житті до всього був готовим.
Щоб до одвічних істин я додав
Бодай одне таке потрібне слово.

Якщо ж в полоні чистолюбних дум
Мети своєї виявлюсь не вартим,
До предків на пораду я піду,
Слухняним учнем сяду я за парту.

І вчителі підводяться з імли...
Без їх життя і ми б жили безплідно.
...А першими поети довели,
Що ми не можем зникнути безслідно.







НАТХНЕННЯ

Щось ниє, ниє... О, нестерпні муки!
Коли ж цьому уже настане край?
Нарешті! Чуєш? Вирвалися звуки,
З самого серця вирвались... Хапай!

Хапай тепер, бо що там буде після?
А, може, сірі і сумні літа?
Лиш зрозумій: одна й та сама пісня
Не може двічі в серце завітать.

І хай твоє натхнення – гість нечастий –
Таким, як є, бере твою добу,
Твої чуття і твій незвичний настрій –
Усе, про що б невдовзі ти забув.

І віру, і непевність взяти може,
І радість, і душевну пустоту...
Бо день на день, бо мить на мить не схожі...
Збагни, збагни цю істину просту!

Туманне щось і щось таке прозоре –
Все, що стоїть тепер в твоїх очах...
У кожнім слові ти себе відтворюй.
В усьому згодом розбереться час.

На терези він візьме кожне слово...
По-своєму розсудить – він такий:
Оце – зерно, а це, дивись, – полова.
А ти, можливо, думав навпаки...







***

То справжнє вміння, витончений хист...
Не знаю, чи народний, чи заслужений,
Єсеніна читав один артист.
Щоправда, він був трошечки застуджений.

Покашлював, похрипував, сопів...
Але не в тому справа, ні, не в тому.
Він надто вже подобався собі.
І жаль, що не подобався нікому.

Оригінальності ми прагнем часом.
І він боявся буть на інших схожим.
Він так хотів Єсеніна прикрасить!
А хто, скажіть, його прикрасить може?

Він там радів, де мусив буть печальним.
Приховував сорм’язливо рани.
Немов хотів картину геніальну
Затиснуть в надто вже блискучу раму.

Мій світанковий, мій рожевий коню!
Такий, як є, ти жити будеш вічно.
А я, я сам плескав йому в долоні,
Бо то вже звичка, розумієш, звичка...







***

Хвала вам, о сміливі акробати,
Лиш „алє оп” – такі неговіркі.
На мить земне тяжіння подолати –
То кожен зна, – зусилля надлюдські.
І перший акробат політ космічний
Заповідав, хоч сам те не збагнув...
...Але цей номер вдруге бачить – звично,
Он хтось там серед публіки заснув...
Відаплодують... Зал чеканням повен
І кожен за лаштунки зирк та зирк...
Коли ж це на арену вийде клоун,
Що, певне, на собі тримає цирк.
І от на посміховисько він вийшов,
Він, акробате, копіює вас...
А публіці це значно цікавіше
І це дивитись можна сотні раз...
Так в чім секрет?
У вас під купол злети,
А в нього думка – свіжа і легка.
А у житті – за клоунів поети,
До їхніх трюків мало хто звика.







***

Здається, й прожив іще мало,
Та якось помітить зумів,
Що стільки навіки відпало
Листочків з календарів.

Що ж, певне, по-іншому мислимо,
На те ми і люди живі...
І під одвічними числами
Стоять імена нові.

...Стрічаєм ганьбу і славу –
Двох нерозлучних сестер...
Життя як велика вистава,
Де час – головний режисер.

Там лицедіїв море...
Лиш хтось в небуття втече...
Кожен буває актором,
Кожен бува глядачем.

Трапляється, зчинять овацію,
Одразу і не збагнуть,
Що плескають декораціям...
Пробачте, а в чому ж суть?

Чи не себе висміював
Той посередній актор?
Нащо ж йому підспівував
Той стоголосий хор?

Жаль, що немає змоги
Прослухать усіх воднораз.
Посмертно чиїсь монологи
Пізніш прочитає час...







***

У світі все повторюється звично,
І світ старий давно до цього звик:
Життя завжди кінчається трагічно,
І завше радісний дитини перший крик.

Але навіщо ми в цей світ приходим,
Як проти вічності життя – лиш мить?
Щоб спершу придивитися, а згодом
Себе як неповторність утвердить.

О юносте! Пора моя тривожна!
В очах палка надія не згаса.
До сонця тягнеться рослина кожна
По-своєму... І саме в цім краса...

Я старшим за поради вдячний дуже,
Мені до них прислухатись – не гріх.
Що ж, ваших помилок не повторю вже,
Бо в мене, звісно, вистачить своїх...

І буду я перед собою чистим
В дні осені, ясні і золоті,
Бо в юності не брав готових істин,
Їх вивірити прагнув у житті.

Хто з рятувальнгим поясом у воду
Зайшов: без нього вже не попливе.
Я ж маю за найвищу нагороду
В старому теж побачити нове.







***

Ніхто туманних марень не розвіяв,
І в серці всі чуття переплелись.
Збуваються потрошку наші мрії,
Але не так, як думалось колись...

Страждання, біль, тривожні сни ночами,
Але ти йшов і ти досяг мети,
І тут слова урочистість втрачають.
Буденно все... І треба далі йти.

О ні! Я не про те... Не треба слави,
І дифірамбів, й оплесків гучних,
Та хоч відчуть сліди своєї справи,
Збагнуть корисність праці рук своїх.

Не всім дано. Не кожен зрозуміє,
Чи він упав, чи він злетів увись...
Збуваються потрошку наші мрії,
Але не так, як думалось колись...

Хвалі не вір. Бо тільки час незримо
Прозріння принесе й відчуєш ти,
Що то лилась брехня в солодких римах
І вірив хтось красивим фразам тим.

І не жалкуй, якщо чомусь вмирає
Те, що в найтяжчих муках ти здобув.
О, мудрий час! Про все він пам’ятає,
Він воскресить, якщо неправий був...

І хай здобуте в пошуках втрачаю,
І кращі мрії зраджують мене.
В одному певен: хто не знав одчаю,
Той радості ніколи не збагне.







***

Не слухайте його! Він збожеволів...
Шукає правду в житнім колоску...
І день при дні блукає в чистім полі.
Природу, каже, він збагнув людську.
Полиште, дайте спокій диваку!
Не слухайте його! Він збожеволів.

Він часом зір спрямовує до сонця
І каже, що без нього нам кінець...
Що начебто – буть сонця охоронцем –
На варті правди буть... Ходячий мрець!
Його слова не дійдуть до сердець,
Людських сердець... Хай дивиться на сонце.

Сонцепоклоннику! Диваче! Хто ти?
Чи, може, Всесвіт сам собі звелів
Носити в серці вікову скорботу
Старої неньки нашої – Землі?
Щоб звали божевільним люди злі...
Сонцепоклоннику! Диваче! Хто ти?

Та ж хтось повинен буть маніяком!
І мусять існувати божевільні!
Нормальним... тим закон – завжди закон.
А божевільні – слава Богу! – вільні...
Нормальні! Хто ви? Бульбашки ви мильні!
То мусить зватись хтось маніяком...







***

Листки опалі, мов колишні мрії...
Старий двірник, як сам всевладний час,
Змітає їх з життєвої дороги...
А кволий гай ніяк не зрозуміє,
Нащо вбрання своє губить щораз
Й терпіти холод лютий до знемоги.

Ця кволість, гаю, – то твоє світання...
Бо не бува оновлення без втрати,
Бо світ увесь в такій одвічній змові,
Що зустрічі немає без прощання,
І волі не збагнеш, не знавши, що це – ґрати,
Й найдужча ненависть, що виросла з любові...

Тоді життя наповнюється змістом,
Коли минуле осягне людина
Й з душі увесь непотріб викидає.
Тож хай двірник збере докупи листя...
І спалить хай... Хоч буде дуже димно,
Бо листя не згорає – дотліває.







***

Як пахне сад в передвечірній тиші!
Цей вересневий, цей печальний сад...
Давно колись тут мрії хтось полишив,
Забув про них і не вернувсь назад...

А чим він пахне? Ніжними губами...
(О, поцілунків пристрасть в час пітьми!)
І пахне ще солодкими словами,
Які, сказавши, забуваєм ми.

...Коли неждано розійдуться долі,
То, певно, кожен кожному простить...
Але скажи: навіщо серцем кволі
Уміють так красиво говорить?

Не варто, може, думати про втрачене...
Звели замовкнуть – я вуста стулю...
Та хочеться мені просить пробачення
За всі нещиро сказані „люблю”.







ТИША

...А тиша – наймудріша із пісень,
Бо зберігає у собі ті звуки,
Які колись відтворювали все:
Людські бажання, радощі і муки...

Вмирає звук... А тиша все жива.
Вона – це вічність, все запам’ятала,
Бо зберігає у собі слова,
Які, із вуст зірвавшись, в ній розтали...







ОТЕЛЛО

Не ті літа... Та хоч минає час,
Од хвилювання серце знов холоне.
І вийде він на сцену в сотий раз,
Щоб задушить прекрасну Дездемону.

І вибухне оваціями зал.
І, може, хтось заплаче над Шекспіром.
І, певно, він повірить тим словам,
Але собі самому не повірить.

Він змиє той давно знайомий грим,
Та вже не змиє сивини на скронях...
І скаже тихо, як завжди: „Ходім...”
Своїй дружині, ніжній Дездемоні.

Мовчатиме осіння ніч німа.
Світитимуть тривожно зорі срібні.
Дездемона зізнається сама...
І тут ніякі Яго непотрібні.

Зі сцени долинає щирий плач...
В нім непотрібне щось, до болю миле...
І ось вона наважиться: „Пробач!
Я, розумієш... я його любила...”

І враз поверне в протилежний бік.
Там жде на неї інший, невідомий.
А він, а він давно до цього звик...
Піде один, задумливий, додому.

І біль тупий, і зціплені вуста.
О, горе, горе вам, душею кволі!
Він грати вмів які завгодно ролі,
Та у житті актором ще не став...







ПАМ’ЯТІ АНДРІЯ МАЛИШКА

А смерть підкралася тишком-нишком
До серця, що повне було снаги.
Нежданно вранці помер Малишко,
І несли труну повз похмурі сніги.

Засипали землю байдужі лопати...
А серце поетове жити зове:
Радіти, сміятись, любити, співати...
Життя не спинилось. Життя  живе.

...Були у сусіда в той день іменини.
„Заходь, бо ображуся!” – мовив сусід.
Коньяк. Холодець. У цієї родини
Всі свята сімейні проходять, як слід.

А потім, якраз після третьої чарки,
Як завше у нас на Вкраїні бува,
Взяла й затягнула якась там Одарка
Чарівної пісні чарівні слова.

І знаю, не лише поетовій ненці,
Тобі, Україно, звучали слова...
Назавжди той день вкарбувався у серці,
Бо днів таких серце не забува.

Це ти, Україно, ночей не доспала –
Щоранку у путь виряджала синів,
Ночами синам рушники вишивала,
Щоб серцем ні оден із них не черствів.

У путь вирушають сини твої дужі...
Чи син той, хто матері пісню забув?
Засипали землю лопати байдужі...
А день той безсмертя поета збагнув!







СІРКО

Старий Сірко на сонці гріє кості.
Своє він відслужив уже давно.
А молодість не прийде навіть в гості...
І що лишилось?
        Грітись під вікном...

Вусатий дід, його старий хазяїн, –
Яка у нього лагідна душа!
Завжди Сірку шматок підкине зайвий...
Бо він собаку дуже поважа.

Отак би віку доживать безжурно...
Але собача доленька така:
Вночі якась тварюка з’їла курку,
Ну, а усе звалили на Сірка...

А баба, жінка дідова, Палажка,
Старому докучає кожну мить,
Мовляв, уже собаці жити важко,
То треба пожаліти і... втопить.


...”Пішли, Сірко”, – сказав, як другу, звично.
Сірко очима: „А куди пішли?”
А дід йому: „Пішли, Сірко, на річку...
Давно ми там з тобою не були!”

Ідуть...
    А очі в діда повні смутку,
Вдивляються в безмежність буйних трав...
А за плечима в нього, ні, не вудка.
Навіщось він мотузку з дому взяв...

Прийшли...
        На шию з каменем мотузку
Сіркові пов’язав – в Дніпро Сірка...
І чи спіткнувся він, чи підсковзнувся,
А тільки діда понесла ріка...

Собака тоне...
        Тільки враз побачив,
Що і хазяїн йде на дно, униз...
І от душа не втерпіла... собача:
Зубами він мотузку перегриз...

...Уже схилилось сонце за горою,
Пішло світить кудись у інший світ...
На березі, обнявшись, сохнуть двоє:
Старий собака і вусатий дід...







ДУМАЮ ПРО МАЙБУТНЄ

Будуть радощі, будуть сльози...
І, напевно, будуть зітхання.
На майбутнє які прогнози,
Якщо світле таке світання?

Може, буде вітер мінливий?
Може, буде туман на дорозі?
Може, буде гаряча злива?..
Тільки краще не треба прогнозів!

Хочу мати в житті незабутнє.
Щось таке, що візьму до могили...
Знову думаю про майбутнє, -

Знову думаю про майбутнє, -
Сто доріг мене обступили...







ЛИСТИ

Листи, листи летять у дальні далі.
Летять листи ласкаві та привітні,
Ненависні, правдиві і нещадні...
О, скільки долей у поштовій скринці.
Десь на поштампті дівчина весела,
На тому гомінливому поштампті,
Що, мабуть, тільки уночі змовкає,
Мелодію улюбленої пісні
Вистукує печаткою так звично.
І світла думка у очах прозорих...
О, як цікаво, що у тих конвертах?
І вірить, вірить дівчина всім серцем,
Що в кожному із них слова любові...
А на конвертах квіти і ракети,
Готелі, космонавти і музеї...
Багато тут однакових конвертів
І лиш нема однакових листів.
О, скільки долей у поштовій скринці!







ЛЮДСЬКЕ СЕРЦЕ

А Всесвіт всміхається людям...
Серцю тісно стає у грудях.

Серце хоче стрімкою птицею
Полетіти в небесний вир.
І здається: от-от помчиться
Аж до самого сонця, до зір!

І нап’ється снаги живої
Із цілющих сонця джерел...
Та й тебе понесе з собою,
Якщо в тебе серце – орел!







***

Спрагле поле стоїть в мовчазному горі,
Бо дощі забарилися десь далеко...
Наче сонця шматочок застряг у горлі.
Спека липнева. Пекельна спека.

Нахилилась до річки верба соромлива.
Тільки річечка квола й собі про щось тужить...
Сниться полю ночами шалена злива
І усміхнене сонце у великих калюжах.

Чуєш, поле, не треба, – дощі прилинуть...
Чуєш, поле, не варто, – усе минеться...
От би серцю моєму хоча б краплину!
Знаєш, поле, яке в мене спрагле серце?

Та яку там краплину? До біса краплину!
Гріз весняних скажених з дзвінкими громами!
Щоби серця мого золоті зернини
Проростали дужими колосками.







***

Як не благай, але не спиниш мить.
А так багато хочеться зробить.
Ідуть роки. Минає день за днем.
Життя – одне.

У тебе сто облич, о часе мій!
Ти стільки можеш дати серцю мрій.
Всіх не здійснить! І кожна лиш майне.
Життя – одне.

Читав я часто згоду ув очах
Отих красунь, що у житті стрічав.
Той тільки раз кохає, хто збагне:
Життя – одне.

Одну лиш мрію в серці я несу.
Весь вік одну любитиму красу.
Вони б лише не зрадили мене!
Життя – одне!







***

Серпневе небо.
        І наскільки різні
Усі зірки. Ти придивись до них:
Одні нам світять болісно і слізно...
Проміння інших, як дівочий сміх...

Мовчать до нас, веселі й невеселі...
А там переплелись життя і смерть.
І крутяться планети-каруселі,
Шалена, неосяжна круговерть!

І відчуваю: поряд сплять віки,
Спокійно сплять у тиші заповітній...
Неначе ієрогліфи зірки...
Читай по них історію всесвітню!
КОНЦЕРТ

Світало. Я вийшов з двору.
Від сонця скрізь золотисто.
Мільйоноголосим хором
Для мене співало місто.

І серцю ставало тісно:
Це дуже рідко буває,
Коли величезне місто
Одному тобі співає.







ТИ ЗГАДАЙ

Ти згадай: червоне сонце
З-за похмурих хмар осінніх
Задивилося на землю
І промінням, як руками,
Малювало на обличчі
На рум’яному твоєму
Ніжну посмішку щасливу.
Ти дивилася унебо
У задумливо-туманне
І прекрасним називала
Це безкрає сіре море.
Тільки ти, мабуть, не знала,
Що нема прекрасніш неба,
Ніж в очах твоїх прозорих.
День пішов кудись далеко,
І його не повернути.
І тепер, тебе зустрівши,
З болем в серці розумію,
Що поніс той день з собою
Почуття мої гарячі.
...Я любив червоне сонце,
Що в твоїх устах сміялось,
Я любив похмуре небо,
Що в твох очах побачив;
Я любив той день щасливий!
Чи тебе любив?
        Не знаю...







***

Слова притишені і звучні,
Прості, урочисті слова...
Тоді, коли вони не штучні,
Коли в них правда ожива.

Парадність, наче безпорадність,
Її я здавна не терплю...
Звичайний сміх, звичайну радість,
Звичайний сум людський люблю.







        І.

***

Бережи своє ніжне світання
І свої недоторкані мрії.
Кожен може сказать про кохання,
Та не кожен кохати уміє...

Ти вродлива... Як важко вродливим:
Кожен хоче постукати в серце.
Ти щаслива... Як важко щасливим:
Щастя часто нещастям зоветься.

Я нічого, нічого не хочу,
Не потрібні слова про кохання.
Ти лишень подивись в мої очі...
Ти умієш читати мовчання?







***

Ти питаєш, яка вона, правда?
Я знаю:
Солодка, як поцілунок коханої,
І солона, як сльози матері...
(Та бувають і поцілунки солоними...
Та бувають і сльози солодкими...)
Ти питаєш, яка вона, правда?
Я знаю,
Що нікого вона не цурається,
Бо потрібна усім однаково:
І в професорськім кабінеті,
І в задумливій хаті колгоспника...
Ти питаєш, чи можна впізнать по одежі?
Вона завше одягнена в одежину часу:
Буде буря – в солдатській шинелі.
Стихне буря – в робочій фуфайці.
Ти питаєш, яка вона, правда?
Вона завше на всіх одна
І своя у кожного...







ВІЧНИЙ ВОГОНЬ

На нього віє тихий вітерець.
Не погасить! Вогонь той вічно житиме.
Він виривається з отих сердець,
Які під кам’яними плитами.

О плум’яні молоді серця!
Ви дуже рано перестали битися.
Та той вогонь, що в серці у бійця,
В живих нащадках зможе відродитися.







ПАМ’ЯТЬ

Що залишиться нам на згадку?
Що нам спогад колись прошепоче?
Нічко-нічко, стара циганко,
І про що твої зорі мовчать?..
В білих платтях щасливі дівчатка
По проспектах прозорої ночі
Йдуть у далеч, назустріч світанку,
Йдуть майбутнє своє стрічать.

Сходить сонце в затаєній тиші.
І серпанок його, наче кладка
Через прірву, в щасливу втечу,
В ніжний ранок життя голосний...
Та мені пригадалося інше:
Некваплива розповідь батька
Про його незабутній вечір,
Про замріяний випускний.

Все було, як завжди буває...
І дівчата у платтях білих...
Море радості й трошки суму
Від прощання з дитинством своїм...
Та за сонячним небокраєм
Разом з юністю хлопці зустріли
Не податливу долю-красуню,
А війни невблаганний грім...

І того ж таки синього ранку,
Вже дорослі, разом з батьками,
У напруженому мовчанні
У районний ішли військкомат.
І прощання.
        Дівчата-смуглянки
Обвивають шиї руками.
І уперше, і, може, – востаннє
Цілували хлопці дівчат.

Довго-довго плакала мати.
І, щаслива, тебе зустріла.
Ти з своєю кулею, мабуть,
Розминувся в тяжкім бою.
Тільки в мене – ти чуєш, тату? –
Щастя серця не засліпило...
В ньому житиме вічна пам’ять
Про украдену юність твою.







***

А ти, така зворушливо-осіння
Закохано вслухалася у тишу...
Коли я перервав мовчання наше,
Рукою показала, щоб замовк я.
І тихо-тихо запитала: „Чуєш?”
Я прислухавсь, але не чув нічого.
Тоді я подивився в твої очі.
І дивний світ в ту мить мені відкрився:
В твоїх очах вмирало щось у муках
І щось так само в муках воскресало,
І я збагнув, що тиші не буває.
І музика торкнулася мене.
Розтанув я в незнаних досі звуках –
То очі повели мене у казку...
І вся земля була тоді органом,
І музикою світ мені звучав,
І відповів я тихо-тихо: „Чую”.







***

Люблю! Люблю... Ти чуєш, я люблю.
Якоюсь божевільною любов’ю,
Якої досі в серці не зборов я.
І не зборю. Не вирву. Не спалю.

Вона в мені, вона зжилась зі мною.
І вже без неї не було б мене.
Це почуття ніколи не мине.
Не хочу ні спочинку, ні спокою.

Лише б любить твої чарівні очі,
Що плачуть і сміються водночас.
Лише б читати у твоїх очах
Те, що словами ти сказать не хочеш.







ПРОБАЧ

Як скажене бісове авто,
Наша юність швидко пронесеться.
Ти пробач за те, що я не той,
Котрого чекає твоє серце.

Ти пробач за те, що не такий,
Що чогось мені не вистачає...
І за те, що інший, а не мій
Чуєш голос уві сні ночами.

Не за мною серденько щемить.
А моє так стукотить щосили.
І навіщо ти мене зустріла?
А його ти можеш не зустріть.







***

За тінню тінь... І знову тінь за тінню.
Вже знаю, що до ранку не засну.
В якомусь незвичайному стремлінні
Живу свою сімнадцяту весну.

Двадцятий вік! Скажи, який ти нині,
В безмежжі ще не сходжених доріг?
Чи вік спідниць отих, що звуться „міні”,
Чи вік польотів зоряних, стрімких?

Ще не одна збуватиметься казка.
Вже і туземець до сеснсацій звик...
Та тільки покажи мені, бідь ласка,
Обличчя справжнє, о двадцятий вік!

Ти кожну мить буваєш різним надто.
Повз очі повз мої у синю ніч
Проходять хлібороби, космонавти
І президенти – тисячі облич.

І все це ти... Але, йдучи у завтра,
В німих серцях розтоплюючи лід,
Несеш в собі ти непогасну правду,
Яку ти народив в сімнадцять літ.

Вона з тобою, горда і велична,
Як передмова вічної весни...
Двадцятий вік! Вона – твоє обличчя
І з нею будуть йти твої сини.







***

Завжди-завжди над спокоєм озер
Річки сміялись у невпиннім русі.
О друже мій! Я зрозумів тепер,
Що бути тихим озером боюся.

Бо сам в собі я б жити не зумів.
Мені – в людське, у нескінченне море!
І друзів хочу мать і ворогів.
І щастя хочу звідати і горя...







ПОЛОНЕЗ ОГІНСЬКОГО

По серцю різоне – мов бритви лезом, –
Знов стану в душу біль святий вбирати...
З твоїм я поріднився полонезом,
Далекий, незнайомий польський брате...

Із тебе пролилась нестерпна мука...
Ти з цілим світом поділився нею...
Од цього ж не полегшала розлука,
Страшна розлука з рідною землею...

О, так, не легше, тяжче несказанно
Коли з душі у світ прочиниш двері
І вже в сльозах чи в нотах – частка рани, –
Отой автограф кров’ю на папері!

Це тяжче... Дуже рана вже відкрита,
І значить, – зрозумію все з тобою...
...Я ледь не розучився говорити,
Коли торкнувсь твойого, брате, болю...

Це дивне диво зветься полонезом...
У нім – усі твої колишні злети...
У нім – прокльони чотирьом колесам
Твоєї в путь готової карети...

В нім шелестить знайомих нив колосся...
В нім щемний щебет польської малечі...
А ще у нім коханої волосся
Після обіймів падає на плечі...

У нім – відлуння балів круговерті...
В нім – тихий одзвук програного бою...
І в нім – такий відчутний присмак смерті,
Яка ще не взяла, та вже з тобою...

То жить мерцем, як жить без Батьківщини
І це сказав своїм ти полонезом.
Бо що найбільше щастя для людини? –
Вклонятись рідним соснам і березам...

Вклонятись тій землі, яка зростила...
Тому і мав потребу невблаганну
Ти так зробить, аби таланту сила
Відкрила всім твою смертельну рану...

Твій полонез нам розтинає груди
І йде в серця оцим простим зізнанням:
– Я зрозумів, про що й кажу вам. Люди:
Це смерть – із Батьківщиною прощання...
   
              29.11. – 1978.







КНИГА СПОГАДІВ

Я знов розгорнув свою книгу спогадів...
А перша сторінка її народжена
Тоді, коли вперше почав відчувати я
Себе на нашому світі прекрасному.

А скільки, а скільки із неї викреслив
Час, невблаганний редактор мій!
Та незабутнє навік залишиться,
Бо він його неспроможний викреслить.

Так мало написано, бо мало прожито ще...
А коли старість прийде зі своїми недугами,
Я до кінця прочитаю ту книгу, що зветься пам’яттю
І зрозумію: чи варто було писать її?







НАМАЛЮЙ ТОНЕНЬКИМИ РУКАМИ...

Намалюй тоненькими руками
Ти мені весну прозорооку:
Тихий вечір, і зірки човнами
У озерах плавають глибоких.

Закохався в тебе я відразу,
Ой, ти мила дівчино-художник!
І руками без сталевих м’язів
Відтворити все на світі можна.

І така в тобі незнана сила,
І до всього в світі ти привітна.
Бачать світ казковий очі сині.
Серце-квітка, рожею розквітне.

Ти до всього лагідна, мов мама...
Пронеси ж цю ніжність через роки.
...Намалюй тоненькими руками
Ти мені весну прозорооку...







ДОРОГУ КВІТНЮ!

То Північ із Півднем угоду нову підписали.
І Північ Півдню
Стає на півроку покірним і тихим васалом.
Війна їх вічна
Підвладна природі-арбітру, могутньому богу...
Війна їх звична,
Та як же смакують завжди чергову перемогу!
...Нехай мільйони,
Нехай нас мільярди на цьому грішному світі,
Та ті ж закони –
Для кожного з нас: то ми – змерзлі, а то ми – зігріті...
І в цьому, мабуть,
Вбачати повинні ми щастя ознаку нетлінну:
Бог краще вабить
Так сильно тоді, коли знаємл гіршому ціну...
Невдача й успіх,
Як Північ з Півднем, угоди підписують часто...
То й кожен усміх,
Який по сльозах розквіта – то справжнісіньке щастя...
Одна різниця –
У Півночі й Півдня все просто:
А нам годиться бери, та чого там...
Звитяги свої здобувати і кров’ю і потом...
Весь час в напрузі: лебеді білі
Літають над нами то білі голубки, то – круки...
Нам по заслузі –
Неждані всі радості, всі несподівані муки...
І щастя, й горе –
Ці два береги однієї ріки, що вирує –
Собі ми творим,
Хоча нам здається – хтось інший над нами мудрує...

    16.11.-1978.







***

Скільки є почуттів – то усе святі...
Все ти випий! До дна!
Сонце, сонечко наше у Всесвіті –
То жаринка одна...

Ну, а ти? Що ти з ним у порівнянні?
Ти лиш: тьху – і нема...
Та на білому світі, повір мені:
Ти живеш недарма...

Жити! Сповнена логіки мука ця...
Світла мука – життя!
Задля того Земля наша крутиться,
Щоб твої почуття
І сльозами, і сміхом наповнити...
Народився і зріс –
То в житті уже стався любовно ти
І до сміху, й до сліз...

Хай чергується спека з морозами!
Хай століття летять!
Ти єдиний і серцем, і розумом
Все це можеш сприйнять...

Хай смішними інстинктами зморені
Наші менші брати...
Ми ж бо – люди! Для того ми створені, –
Щоб із Сонцем – на „ти”!

Ми все далі і далі ступаємо,
Нас ніщо не спиня,
Бо єдині у світі ми маємо
Від часу пізнання...

Пізнання розширяєм кордони ми
Кожен день, без перерв...
Королі ми! Царі! Фараони ми!
Ми – природи шедевр...

Ми – природи вінець! Люди! Люди ми!
То чому ж у житті
Час від часу буваємо лютими,
Наче звірі оті?

Наче звірі – з рогами чи іклами...
Нас у дикість несе.
Чом же ставити розум не звикли ми
Над усе? Над усе!

Що кажу? Чи стосується всіх воно?
Так, стосується всіх...
У житті нам і сльози, і сміх дано –
Не один лише сміх!

Бо ж фортуна з тобою торгується,
Із природи вінцем...
Твоє щастя із горем чергується,
То й звірієш оце...

Не спіши розкидатись погрозами!
Зупинись хоч на мить!
Ти й до горя постався із розумом!
То й воно збагатить!

Хай не зробиться долечка меншою,
Якщо спинишся ти...
Та у серці твоєму побільшає
До людей доброти...

Свої нерви сталевими тросами
Ти зв’яжи хоч на мить...
Ти й до горя постався із розумом, –
То й воно збагатить...

Ой, не личить як бути нам лютими!
Хто звіріє, – той – мрець...
Зрозумійте, що люди, що люди ми!
Ми – природи вінець!

    11.11.-1978.







ПІРАМІДА

Коли оце до фінішу доїду,
Усе найкраще вернеться до серця!
...Кохана! Ми будуєм піраміду,
Ту піраміду, що любов’ю зветься...

Фундамент закладається їй просто...
Бо юна пристрасть – справжнє божевілля!
А щоб з роками більшала все зростом
Та піраміда, – то уже зусилля.

Тебе ображу через власні біди...
А ти? Так само гостра на слова ти...
Бувало, половину піраміди
Зруйнуєм... Потім – знову будувати...

Хай руйнували... Тільки це нічого...
Бо мудрість теж дає любові соки...
Я вірю: до весілля золотого
В нас піраміда виросте висока...

І от, за руки взявшись і завмерши,
Ми глянемо із висоти тієї...
Й обнімемось так само, як уперше
Колись ми обнімались на алеї...

Чи варто думать про далекий час той?
Чи зміг я сенс любові зрозуміти?
Та певен я, що то велике щастя –
Стояти на вершечку піраміди...

    9.11.-1978.







***

Чую відлуння війн
Тих ще, давно поснулих...
Лине до мене дзвін,
Дзвін із віків минулих...

Мабуть, не марно, ні,
Хтось копирсається в генах...
Знову в очах мені –
Кров на слов’янських знаменах...

Звичка звідкіль узялась
В час той себе посилати?
То я – всевладний князь:
В злоті у мене палати...

То я – простий селюк...
Жити – страшна напруга:
Не випускаю з рук
З ранку до ночі плуга...

То я, пробачте, з тих,
Що до чужого ласі...
Потім спокутую гріх, –
Звісно, у тому часі...

Нащо мені воно,
Навіть не знав я спершу...
Вигадав сам „кіно”, –
Сам споглядаю, завмерши...

Нащо ж я це робив?
...Я після цього неначе
Чіткіше обличчя доби,
Своєї доби побачив.
   
    16-17.11.-1978.







***

Це потиск рук? Ні, це торкнулась
Душа душі...
Уперше нам обом відчулось:
Ми не чужі.

Ще будуть сумніви і сльози...
А як без них?
Настрочить під копірку розум
Промов сумних...

...Нещирість і позерство юне
В них прозвучить...
„Та ви в мої ударте струни!” –
Душа кричить...

Хоча відомо всім, що слово –
Не горобець...
Забули ми оті розмови...
Нехай їм грець!

Бо потиск рук, отой, найперший
Нас вартував...
Він од розлук дурних удержав,
Він врятував!

Він знов і знов казав... Між вами
Нема межі...
Любіть! Кохайтесь до безтями!
Ви не чужі!

Кохана, ми давно вже разом,
Хай не без мук...
І досі нас рятує часом
Той потиск рук...

Спливає в згадці, як торкнулась
Душа душі,
Як вперше нам обом відчулось:
Ми не чужі...

    17.11.-1978.







***

Любов моя! Любов моя!
Чи зможеш ти
В одне сплести
Два різних „я”?

Чи зможеш ти
В одне сплести
Два різних „ти”?

Усе цвіте! Усе буя!
Самотнім дням
Приходить край...
Ти власне „я”, любов моя!
Забуть не дай...

Уже – сім’я,
Та два світи:
Два різних „я”,
Два різних „ти”...

В дні пристрасні
Палких надій
Боюся я
Втопитись в ній...

І хай вона
В ці гарні дні
Також не втопиться
В мені...

Нехай життєва
Течія
Чиєсь одне
Не втопить „я”...

Хай трошешки
Часу мине –
Два „я”
Сплетуться у одне.

Бо певен я,
Що то біда,
Якщо одне
З двох „я”
Стражда...
Любов!
Ти знаєш,
Як сплести
Два різних „я”,
Два різних „ти”?

    9.11.-1978.







ДРУЖИНІ

Буваєш ти покірно і тихою,
Мої бажання можеш ти читати...
Ніколи я не сумнівавсь – чи та ти,
Бо вмієш ти для мене бути втіхою...

А ще – мого життя живеш ти повістю.
В мені непевність можеш прочитати.
Ніколи я не сумнівавсь чи та ти,
Бо вмієш ти моєю бути совістю...

    9.11.-1978.







***

Ти наші дні найперші пригадай-но,
Ті дні, які ми випили до дна.
То – диво-таємниця! Диво-тайна!
То – незбагненна диво-таїна!

Цій таємниці не шукай пояснень:
Доба – півмиті, а не те що мить...
В житті щось має буть таке прекрасне,
Чого ніяк не можна пояснить...

В житті повинно бути божевілля,
Оте, одне-єдине з божевіль,
Що не приносить гіркоти похмілля,
Солодкий щем лишає, а не біль...

То – спалах після довгого чекання...
То – цілий світ наївних здивувань...
То – світлі муки справжнього кохання...
То – сон без сну... То – неповторна рань...

    17.11.-1978.







***

І знов у пам’яті встає
Оте одруження моє
В неповні дев’ятнадцять літ,
Коли женитися не слід...

Спитала за столом сестра:
– У тебе справжнє це чи гра?
Десятикласниця вона –
Нічого ще в житті не зна...

Що мусив одказати їй,
Сестрі схвильованій своїй?
Сказав я, сповнений жалю:
– Ти знаєш, я її люблю...

Знов од запитання не втік:
– І ти відчув, що це навік?
– Мені здається, – назавжди!
– То що ж ти? Під вінець веди!

– Що? Під вінець? І так? В момент?
Лиш вісімнадцять... я студент...
Батькам піднести цей сюрприз?
Та не дратуй, щоб я не кис...

І я пішов, у ліжко ліг...
Звичайно, що заснуть не міг...
Усе я в пам’яті „крутив” –
Побачення... Те диво з див!

О, як її не вистача!
Торкнувся хтось мого плеча...
Це – тато мій і мама з ним...
– Чом уродився ти таким?

Сестрі сказав, а чом же нам
Не скажеш ти, своїм батькам?..
Повір, між нас нема межі...
Тобі ж ми, синку, не чужі...

Як серденьком відчув любов,
То чом до нас ти не прийшов?
Питає тато: – Хто вона?
Це наша донька ще одна?

Та я ж багато вже років
Дитини третьої хотів...
Але ж ти знаєш: все хворів –
Не дозволяли лікарі...


І от настав нарешті час:
Дитина третя буде в нас...
Дівча, яке так любиш ти...
Приводь... Чого тепер тягти?

Здається, люди ми не ті,
Що жить бояться в тісноті...
Як в дім її ти забереш
З онуком не тягнув би теж...

Бажання маю я одне:
Хай встигне внук узнать мене...
Як буде син, хай буде – Гриць...
Ну, це із серії дурниць...

Як хочеться, – так і назвіть
Лише у злагоді живіть...
...Нічого я не відповів,
Бо не було у мене слів...


І думка мучила одна:
– А чи погодиться вона?
О, батьку! Любий тату мій!
Здійснив одну з твоїх я мрій:

Два Гриця в мене – ти і син...
Тепер на світі – лиш один...
Хай у віки наш рід несе!
Вкладу я в нього серце все:

Хай часу плине течія –
На світі є твоє ім’я!
Існує фірма – „Бойко й ко”.
Бо є Вадим! І є Грицько!

І те, що син у мене Гриць –
Ні, не із серії дурниць...
Ми з ним підтвердимо-таки,
Що непоганий рід – Бойки!

    29.10.-1978, Чернігів.







***

Кому – троянди, а кому – гортензії...
Кому – давно омріяну любов...
А іншим просто призначали пенсії, –
Отим, хто кволим із війни прийшов...

Без рук? Без ніг? Чи без очей? То – на тобі...
Бери і не соромся – це твоє...
І йшов ти, тату, у людському натовпі
В той час, як сонце з-за Дінця встає...

Вела тебе тоді шахтарська вулиця
В лікарню, де те „щастя” видають...
Ти відчував: душа твоя сутулиться
І охопила враз на себе лють...

Але зайшов... Бо, певне, неспроста вони
Казали: „Йди, бо є на те закон...
А ти ж – студент, скрутні твої обставини...”
І ти зайшов... І все це – наче сон...

Ти серед них? Тобі у це не віриться...
Незнаний ще мороз тебе пройма...
Здається, що лікарня ця – на милицях,
Ой безпорадна, бо глуха й німа...

Ой безпорадна, бо й сліпа до того ж ще...
І щедра ж бо на пенсії вона!
Це не лікарня – просто горесховище,
Що запроектувала нам війна.

Була війна... І люди не забули це...
Якби ж тобі забуть, – то просто рай!
„Шахтарська, гомінка, щаслива вулице,
Ти не віддай сюди, ти не віддай...

Здоров’я  втрачене... Та є ілюзії”...
В душі поет – ним стану я відтак...
Хай констатують, що були контузії,
Але ж на вигляд – хоч куди козак!

Ти не віддай... І в цім експерименті я
Себе самого перевершу, знай...
На півхлібини в мене є стипендія...
А далі – сам... І всім розмовам край...

Повір, я ні до кого не в претензії,
Промчу життям я, начебто авто...
Усім дає моя Вітчизна пенсії,
Та, знаю, їй самій не дасть ніхто...

А їй рости, їй знов ставати юною,
Вона ж одна, вона – СРСР!..
Я ж зі своєю стрінусь ще фортуною,
Як говорити на такий манер...

Мені – троянди! І мені – гортензії!
Мені – давно омріяну любов!
І, ради Бога, непотрібно пенсії, –
Не задля цього я війну пройшов”...

    21.10.-1978.







***

О, батьку, друже мій, пора нам,
Як завжди, вдвох підбити лік
Усім твоїм пекучим ранам,
Від котрих ти нарешті втік.

Одні тобі боліли дужче,
А інші, може, так собі...
А та, від фюрера і дуче,
Була найбільша далебі...

А та, від фюрера і дуче, –
То навіть не туберкульоз...
„уб’ю, – кричала, – неминуче!” –
І тіло кидало в мороз...

А та, від фюрера і дуче,
Всього точила, мов іржа...
„уб’ю, – кричала, – неминуче!” –
І тіло кидало у жар...

Й тоді, коли після контузій
Уже мминуло тридцять літ,
Прийшли до тебе давні друзі:
– Здоров!
         – Здоров!
            – Привіт!
                     – Привіт!

Вже тридцять літ після контузій,
Вже скронь твоїх торкнувся сніг...
А йдуть до тебе юні друзі,
Яких ти врятувать не зміг...

Ці муки совісті даремні...
А ти не міг... Тобі щемить:
– Не тим кінцем я кинув ремінь...
Я ж мусив пряжку опустить...

І він зірвався... знов... у воду...
– Та годі, тату! Перестань!
Хворобі хижій на догоду
Вертаєшся в свою ти рань...

Писав би діткам скоромовки,
Що в кожнім слові – буква „р”.
Та ти ж до скоромовок ловкий...
– Ні, не до того вже тепер...
 
Вони приходять, розумієш:
„Чекаєм, Грицю, йди до нас...
Ти жартувати добре вмієш...
Ми згадуєм тебе весь час...”

Нехай тромбофлібіт, інфаркти,
Нехай легеня лиш одна, –
Все це – немов миленькі жарти,
Як стане поруч них – війна.

...Ти випив болі всі до решти.
Ти випив стільки, скільки зміг.
Ой, тату-таточку, невже ж ти
Навік... до друзів... до своїх?

Махрою знову затягнувся
І натягнув пілотку знов...
В свої сімнадцять літ вернувся...
В свої сімнадцять літ пішов...

    21.10.-1978.







БАТЬКОВІ ГРИЦЬКУ БОЙКУ

Давно-давно, ще не родився я,
Ти так давно мене придумав, тату.
Я жив в тобі. І у тяжких боях
З тобою разом гнав з Вітчизни ката.

І я, напевно, допоміг тобі,
Коли вогнем палало небо синє,
З одною мрією ти йшов у бій,
Щоби народженим побачить сина.

Тепер я, тату, виріс і змужнів.
Весна у мене, а у тебе – осінь...
Та рев гармат отих буремних днів,
Як і в тобі, в мені живе ще й досі.

Все прокидається, надходить ранок...
І лиш могили твоїх друзів сплять.
І фронтові твої, татусю, рани,
Якби ти знав: о як мені болять!







***

Та хто ж ти є? Ти просто пацифіст...
Ми не ввійшли іще в ту пору дивну,
Щоб тим давать оцінку позитивну,
Хто свій людський так визначає зміст...

Ще не ввійшли... Така у нас доба:
Не можна бути ніжним геть в усьому...
Бо досить, розумієш, вийти з дому,
Аби узнать: життя – це боротьба...

І це узнав доволі рано ти...
Бо прямо з ніжних мрій ступив хлопчиськом
Ти у війну... О, як же це неблизько –
Од Сталінграда до Берліна йти!..

Солдат ворожий – це не завжди звір...
Та, з чистою душею немовляти,
Усе ж ти став у ворога стріляти,
В людей стрілять... Собі наперекір.

А що до віршування мав ти хист,
До цього взявся по війні завзято.
Та й що надумав: для дітей писати,
Бо все ж таки в душі ти пацифіст...

Ти знав, напевно, втіху у житті,
Бо зайчики з ведмедиками разом
Від дум тяжких відволікали часом...
Але вертався знов у думи ті.

І затуляють зайчиків слова,
Слова – бійці, що із душі спливають...
Бо й діти тільки правди вимагають.
Поезії без правди не бува.

Збагнувши: сенс життя у боротьбі,
Ти все своє життя прожив солдатом
І до кінця зумів себе віддати
Тій боротьбі. Наперекір собі.

Наперекір собі. Бо треба так.
Бо не бува на білім світі дива,
Бо здатна тільки боротьба правдива
Життю додати світлих тих ознак.







***

Біль отой все життя, тобі, тату, болів,
Хоч були в тебе болі страшніші...
Ти колись у дитинстві розводив кролів,
Мав до них почуття найніжніші...

Дивувалися: звідки узявся той хист?
На оте, як на цирк, всі дивились:
Тільки свиснув – кролі прибігали на свист
І до ніг твоїх босих тулились...

Наплодилося їх, що і ліку нема...
...От їм знову травички приніс ти...
А вже скоро зима, невблаганна зима...
А у хаті нема чого їсти...

Твоя мама уміла без будь-яких слів
Говорити із дітьми своїми...
І звичайно, відразу ти все зрозумів –
Те, що мама сказала очима...

А сказала вона: є ще двоє дочок
Та ще й двоє синочків, крім тебе...
Ти спочатку – мовчок... Ти ще довго – мовчок...
Ну, а потім: – бери, коли треба...

І до царства твого подалася вона...
Та вернулась і мовила гірко:
– А чи й справді відчули вони? Хто їх зна...
Уяви, так забились у нірки...

Ти їм свисни – і вибіже вся їх рідня...
То і зможу котрогось впіймати...
Що ж, ти свиснув... А потім свистів їм щодня...
І була задоволена мати.

Бо міцнішими стали і Льонька й Левко,
Бо подужчали Люся й Тамара...
Та один лиш Грицько... Та один лиш Грицько
Ані м’яса не їв, ні навару...

Хто те зна, скільки сліз він у гаї пролив...
І додому вертався він пізно...
І ніколи уже не розводив кролів,
Хоч і діло це вигідне, звісно...

Він до гаю ходив, де рясний падолист...
Він до поля ходив, де покоси...
...І забути ніколи не міг він той свист
Й ніжний дотик до ніг своїх босих.

    20.10.-1978.







***

Так було на роду вже написано –
Те робив, що бажав:
То кричав собі: „Браво! Бравіссімо!”,
То себе зневажав...

То читав чи не кожному стрічному
Свої вірші нові...
То сидів місяцями пригнічений:
„Ой, застій в голові!”

Був також відзначений вдачею, –
Ти пробач, як на сміх:
То пишався машиною й дачею,
То соромився їх...

Після злетів ти жив із оскомою...
Так минали літа.
І лишилась тобі невідомою
Середина свята...

Ти раптово завжди із похмурості
Повертався у сміх...
Ти життя наймудрішої мудрості
Зрозуміти не міг...

Що, скажи, перед мудрістю вічною
Ця твоя суєта?
Хто мудріший, для тих стала звичною
Серединка свята...

Все життя ти прожив з перепадами
Так, що – серце з грудей...
Нащо знехтував, тату, порадами
Тих розумних людей?

„Ні, не ходимо, наче по лезі ми,
То й не знаєм біди...
Щодо себе в оцінках тверезі ми –
Ні туди, ні сюди...

В нас і серце – „тук-тук”, і легені є,
В нас печінка ще та!
Хоч не дурні – не пнемось у генії, –
Серединка свята...

Молочко попиваєм коров’яче,
Лиш на свято – коньяк...
В нас таке непохитне здоров’ячко
Не зламати ніяк...


Ми до мозочка теж з гігієною...
Спокій – наша мета...
Ми – не дурні, дарма, що не генії, –
Серединка свята...

Нам чужі оті спалахи й сполохи,
Ті тривожні думки.
І досліджувать нас геронтологи
Будуть в пізні роки...

Ми не корчим із себе Єсеніних,
Маяковських – також...
Та себе так уміло несемо ми
У театрах до лож...

І чужі нам усякі там вибрики...
То ж бо – справа пуста...
Ми – зразки досконалості, витримки
Серединка свята...”

Тату-тату, ти їх не послухався...
А чи з того в журбі?
Та у них, розумієш, заслуга вся,
Що годили собі...

Ти дружив із падіннями й злетами.
Гідний ти похвали
Лиш за те, що змагався з поетами,
Що в віки увійшли...

Часто хай оберталось поразкою
Це змагання тобі,
Та було нповторною казкою...
Ой, красивий той бій!

Лиш в змаганні буваєм гарячими –
Справжній сміх, справжній плач!
І рядками своїми найкращими
Ти змаганню завдяч!

Міг собі ти оцінку завищити:
Все таке голубе!
Але й міг незаслужено знищити
Ти в оцінці себе.

Ти багато чого міг накоїти...
Ти не жив, а палав...
Отому серединки святої ти
Зроду-віку не знав...







***

Добре знав же:
– Ой, мандрівки ті, на жаль, не по мені...
Тому завше
„Вокруг света” ти гортав у тишині...

Не пускає
У мандрівки ціла армія недуг...
Та близька є
Вся планета, якщо людям справжній друг...

...І не в силі
Ти уже спинить свого натхнення лет,
Якщо в Чілі
Розправляється із дітьми Піночет...

...Весь в поемі,
Що жила в тобі і визріла тепер:
В Бірмінгемі
Не діждався хлопчик лікаря – помер...

Серце стогне,
В слові стогне твоя зранена душа:
У Бостоні
Негр малий життя назавжди залиша...

От в альтанці
Ти присів, а вся душа твоя в крові:
Індіанці
Там не люди – тільки іграшки живі...

Ой, не знати б,
Того всього! Але знов до тебе йде
Цілий натовп
Кимось десь колись ображених людей...

І з одчаю
Ти кричиш, бо закричати тут не гріх:
– Не стачає!
Не стачає мені серденька на всіх!

Ой, несила
Всього себе в слові вилити сповна...
Підкосила,
Підкосила проклятуща та війна!

Ти не медик,
Але знаєш, як прогнать од себе страх!
Є ведмедик,
Що живе сто тисяч років у казках...


Він напоїть
Медом тим, який вже зцілював не раз...
Він загоїть
Рану ту, але загоїть лиш на час...

Прийде вечір
І до тебе знов „стук-стук” знайомий біль...
Ти із втечі
Повертаєшся назад, назад – у бій...

Ой, багато!
Ой, багато ще на світі є страхіть...
– Чуєш, тату:
Зупинися! Так не довго і згоріть...

– Говорити
Просто це, – Татусь одказує мені...
Щоб горіти
Нам дано найкращі наші, синку, дні...

Не боюся!
Хочу я, щоб зрозумів цю штуку ти:
Як спинюся, –
То пора вже од людей навік іти...







***

Люба мамо, приторкнись губами
До моїх розхристаних рядків,
Може, зможу передать словами
Те, що серцем передать не вмів...

Я чомусь погано сплю ночами
І витаю в мріях голубих,
Ну а може то не вистачає
Поцілунків лагідних твоїх?..

А як ніч затулить очі снами,
Ти стоїш у мене ув очах...
Так я за тобою скучив, мамо, –
Навіть фізику учить почав!..

Є на білім світі різні мами:
Неоднакова любов синів...
Дуже прошу, приторкнись губами
До моїх розхристаних рядків...

    1966







***

Попрохаю маму знову:
Мамо, посиди зі мною,
„Спать!” – скажи мені суворо
І схились над головою...
Чоло ти мені розгладиш
І я стану засинати.
Доти, мамочко, не встанеш,
Доки я не стану спати...
Наступають дні весняні,
Восьме березня настане,
Завірюха завиває і квіток іще немає...
...Що ти будеш дарувати?..
Я не знаю, що й сказати!
Я б п’ятірки дарував –
Та вчитель ось не викликав...
Підійду до мами вранці,
Маму обніму мою...
Мій єдиний подарунок:
„Мамо, я тебе люблю!”

    1964(5)







***

А серед ритмачів ми не найгірші:
Грицько, Вадим... Та був іще Пилип...
Він теж, до речі, видав книгу віршів...
А потім, як в народі кажуть, – влип...

Отож запив у брата на могилі,
Та вчасно не спинився, не спинивсь...
І вірші стали вже йому не милі
І взагалі – до чортиків допивсь...

Ту пору я не пам’ятаю ранню,
Та з розповідей звідав стільки чар...
За книгу ту, і першу, і останню,
Одержав дід незвичний гонорар...

Хоч бідна, ніби миша та церковна,
Радянська влада в ті роки була,
Але й була святим стремлінням повна,
Як можна більше людям дать тепла...

І що було робить радянській владі?
Який могла вручить поету дар?..
Стояв тоді їй голод на заваді –
І видала книжками гонорар...

Тих книг читати не судилось діду...
Пилип, як зазначав уже я, – влип...
А Гриць напам’ять вивчив „Енеїду”,
Та ще з півсотні отаких же „глиб”...

Одне від тата знали бойченята
На довгому дитячому віку:
Хоча, по суті, в них немає тата,
Та бач, залишив спадщину яку!

Бажалось людям щиро так, від серця,
Щоб дід поетом стати мав би шанс...
Москва „добро” сказала односельцям...
І перша книжка – то завжди аванс...

Лишився з недоробленим авансом
Мій дід, потенціальний поліглот...
Хоч здібний, та в душі був – Санчо-Панса,
Ну, а поет – це завжди Дон-Кіхот...

А Гриць, що народився Дон-Кіхотом,
Він, склавши всі екзамени доби,
Поетом став і трохи поліглотом, –
І той аванс за батька відробив...

Вітчизно! Недарма в скрутні ті роки
Ти мала стільки до людей тепла...
О, недарма у час отой жорстокий
Ти на аванси щедрою була!

    21.10.-1978.







ЧЕРГА ЖИВА

Що там? Торти? Мандарини? Сардини?
Добра халва?
Ти забираєш в нас довгі години,
Черго жива!

Щедро даруєш ти вигуки гнівні:
„Лізти не смій!
Всі ми однакові, всі ми тут рівні
В черзі живій!”

Швидко в тобі – о, відомо це здавна! –
Погань сплива...
Ти – справедливість сама первозданна,
Черго жива!

Всі ми проходимо загартування
В черзі живій!
Скільки народжує довге чекання
Віршів і мрій!

...В серці ж стукочуть, мов банки в корзинах,
Інші слова:
Ти справедлива лише в магазинах,
Черго жива!

І щодо цього я приклади маю
Досить прості:
Винахід віку чергу займає
Десь у хвості...

Нинішній наш, довгожданий Шаляпін
Дома співа...
Він ще в тобі не на тому етапі,
Черго жива!

То від нездар чути вигуки гнівні:
„Лізти не смій!
Всі ми однакові, всі ми тут рівні,
В черзі живій!”

Ні, не хотів би я фарби згустити –
Був би то гріх.
Часом вдається когось пропустити,
Хоч і не всіх...

Йде повз ту чергу хтось вельми солідний –
Зирк на людей:
„Цей же ідеями, гляньте, вагітний –
Хай він іде!”

Видно, що є в цього дядечка сила...
Тільки ж дарма
Ждати, щоб черга когось пропустила,
Черга сама!

Черга стоїть у своїй первозданній
Гордій красі:
„Чим же він кращий? А ми чим погані?
Рівні усі!”

Черги якщо скасувать, – що натомість?
Діло пусте!
Черги – надовго! І туго свідомість
В чергах росте...

З черги, ображений (справа ж нехитра!)
Геній втече!
...Завжди б розумним і чесним арбітрам
Буть коло черг!

    20.11.-1978.







***

А чи зразок він мудрості великої?
А чи зразок святої простоти?
А чи було майору думать ніколи,
Тоді, як на ніч розставляв пости?

Хтось – біля танків, хтось – біля провізії,
Хтось – біля штабу... Все для них ясне!
Не зрозумів лиш я своєї лінії:
До озера приставили мене.

Воно ж – у таборі! За огорожею!
Хіба немає важливіших справ?
Повірте, хоч кому довести можу я:
Ніхто б отого озера не вкрав.

Ох, я і досі не второпав так-таки,
Навіщо там ходить мені було...
Чи диктували так закони тактики?
Чи так вчинив майор мені на зло?

Для чого я згадав той давній випадок?
(Ще скаже хтось: у віршах він – позер).
Наказано – виконуй... І – без вигадок...
.......................................................................
...Багато бачив я річок, озер.

Вони прикрашені якимись трубами,
Води ті труби щедро додають...
І вже стають річки й озера трупами,
Річки й озера мертвими стають...

Які ж миттєві ті реальні вигоди,
Що ллються із отих смердючих труб...
Ми про природу згадуєм вряди-годи...
А хто все людство без природи? Труп!

Себе ми відчуваємо багатими...
Щось на очах вмира, а ми – мовчок...
Чи не пора по черзі з автоматами
Нам чатувати біля тих річок?

Газети пишуть... Не змовкає радіо...
А до сердець все не дійде чомусь...
Поставте на річках пости! І радо я
В ту варту добровільно запишусь...

    14.11.-1978, Русанівка.







***

Тоді, як Джона Кеннеді убили,
Закінчив я всього лиш п’ятий клас...
І що ж? Уже давно я полисілий,
А інтерес у людства ще не згас
До вбивства, названого вбивством віку...
Йому цей „титул” недарма дано,
І свідки все нові – о, їх  – без ліку –
Доводять те, що ясно вже давно...
І ланцюгом із фактів і догадок
За коси тягнуть істину на світ:
Було їх двоє, троє чи десяток,
Тих, що лишили цей кривавий слід?
А чи поповниться підсудних лава?
Чи заблищить в очах у винних страх?
Мені здається, що не в цьому справа,
Що справа не в конкретних іменах...
Ті самі Боби, Томи, Біллі, Віллі,
Можливо, і спливуть якогось дня
І точно вкажуть, на якій же віллі
Отримали на вбивство завдання...
І закричать газети і газетки
(Така робота – не ловити гав...)
І вже – в суді усі маріонетки
І навіть той, хто завдання давав...
Богиню Ніке, непідкупну даму,
Не вдасться, грубо кажучи, „нагріть”...
Але: чи того суду стенограму
Не можна написать заздалегідь?
Скажіть, хіба уявою ми бідні?
Ясні усі причини, їх – сповна...
Не вистачає в графи відповідні
Поставити реальні імена...
То був би суд, тут правди ніде діти,
Не так над тим, який на мушку брав, –
Як суд над божевільним хижим світом,
Котрий людей позбавив людських прав...
Над світом тим, духовним імпотентом,
Що може тільки долар штампувать...
А долар жебракам і президентам
Свої умови вміє диктувать...
І спробуй не піди на ті умови –
То долар здатен все зробить в момент...
Не згодний? – На тім світі будь здоровий...
Йому плювать – жебрак чи президент...
Знайти убивць – таке непросте діло,
Але триває в наших душах суд,
Бо нам не всім на диво зрозуміло,
В чім того суду має бути суть...

    1.12.-1978.







ГОВОРИЛИ ДЕМАГОГИ

Говорили демагоги
Так, що аж упріли...
Говорили до знемоги...
Ой же й говорили!

І серед пустої зали,
Вже по говорильні,
Довго бульбашки літали,
Бульбашки ті мильні!

То приймали їх промови
Первозданний вигляд...
Суті зборів був здоровий
І чіткий то виклад...

Ой, люблю вас, демагоги,
Коли ви відверті,
Як прологи й епілоги
Виступів – затерті...

Коли ви – мов автомати,
Мов якісь машини...

Важче того розпізнати,
Що діставсь вершини.

Він – митець в своєму ділі...
Він це діло любить...
І слова у нього милі,
Бо слова голубить...

Впевнений в собі і дужий, –
Він діставсь вершини:
Знає на які у душах
Натискать пружини...

І нескоро в серці кожнім
Настає прозріння:
То лише слова порожні,
Просто говорильня...

Хто він? Що він? То поки ще
Кожен зметикує...
А митець? Уже він вище
Десь там практикує...

Знов проблему без проблеми
Взявся піднімати...
Ми ж бо лють на тебе ллємо,
Демагог – аматор!
В тебе – наші всі уколи
Діями й словами,
Бо стоїш ти, наче голий,
Завжди перед нами...

Ну, а він, отой, прикритий,
Далі й далі пнеться...
Як по правді говорити, –
І йому минеться...

Чим він вищий, тим же, звісно,
Він усім ясніший...
Він – одержить! Жаль, що пізно...
От якби раніше!

    18.11.-1978.







БІГАНИНА

Ти – людина, я – людина...
А такий вже час:
Біганина, біганина
Закрутила нас...

В тебе – мрія, в мене – мрія...
Тільки час такий:
Чи здійснить усе зумієм?
Може, не з руки?

Ми забули про перерви –
Так роки біжать...
Не зважаємо на нерви –
Ніколи зважать...

Був я спритний! Був я ловкий!
Звідав я доріг!
Ермітаж і Третьяковку
Я колись оббіг...

Дома я промчав галопом
Не один музей!
Час уже і – по європам!
Час – і в Колізей!

Мав я в серці море вражень...
Загорівсь... і згас.
Любий друже! Клятий враже!
Як осмислить вас?

Раптом я вночі згадаю
Тисячі облич...
Я від ночі уриваю,
А від мене – ніч...

Швидше хочемо узнати,
Що нам вік несе...
Все нам треба прочитати
І прослухать все...

Дужий вітер! Диво-вітер,
Ти ще не зачах?
Віджени ту зливу літер,
Що в моїх очах...

Пригаси усі ці звуки,
Що в моїх ушах...
Припини усі ці муки,
Припини цей жах!

Скільки вже на біганину
Вилито проклять!
...Чи ж беріг я сам хвилину?
Що на це сказать?

Хто ти? Слюсар? Кухар? Лікар?
Хлібороб? Поет?
До свого стрімкого віку
Май імунітет.
Знай, що пізно а чи рано
Сумно так стає:
Жив неначе й непогано,
А згубив своє...

Вік ми лаєм гонористо...
Вік важкий... Та все ж –
Можна вимкнути транзистор,
Телевізор теж...

Жив так довго я в омані...
Доленько, прости!
Скільки звідав я компаній
Гарних, а пустих...

Кілометри... Кілометри...
Їм згубив я лік...
Так, він дуже-дуже щедрий,
Наш двадцятий вік...

Друже! Що тобі сказати?
Будемо людьми!
Що тобі належить взяти,
Тільки те й візьми...

    17.11.-1978.







ОДНОМУ ЗНАЙОМОМУ

Вперед! Все вище! Далі й далі!
Отак ти звик...
Та є у кожної медалі –
Зворотній бік.

Так, не бажать рости – убого.
Давай, рости!
Але оцю пересторогу
Мені прости...

Я хочу, аби ти печалі
В житті уник...
Знай, є у кожної медалі –
Зворотний бік...

В полоні доленьки-красуні
Побути – рай!
І все-таки од серця сумнів
Не відганяй!

Нехай сказали справедливо:
Ти – видатний...
А скажуть: „Геній!” – дивне-диво:
Ти вже смішний...

Та можна буть яким-завгодно –
Лиш не таким...
Одне в усі часи немодно –
Це буть смішним...

Частіше повертайся в тишу
Ти від базік...
І уявляй собі частіше
Зворотний бік...

Так, не бажать рости – убого,
Та тільки все ж
Не забувай про те, для чого
Весь час ростеш...

Ти сам собі не стань метою...
Не той вже вік:
Вмить розквитається з тобою
Зворотний бік...

Зворотний бік забрати може
Машину, дім...
Це, звично, – діло нехороше...
Та річ не в тім...

Так-так, це прикро, та, повір же,
Що – бог із ним!
Бо є стократ страшніше, гірше –
Це буть смішним...

    15.11.-1978.







І Я ЗБАГНУВ

Сталевим небом день на плечі ліг...
Та важко ж як! І стиснув груди відчай.
Припав я у знемозі до землі,
Та враз відчув її наснагу вічну.

Та враз відчув: надія в серці є.
У грудях – почуття передвесільне.
О рідна земле! Дихання твоє –
Спасіння,
    воскресіння,
        потрясіння.

І я здужалий серед поля став
І зрозумів, що завжди буду жити,
Що я вже вічність житом проростав
І я ще буду прорстати житом...

    Подано в журнал „Дніпро” 6 жовтня 1971р.







Інша авторська редакція вірша:

***

Я чую присмак тих недавніх сліз...
І я живу лиш спомином сьогодні.
Самотнє небо і самотній ліс...
О жах який! Усе навкруг – самотнє.

Безбарвний день мені на плечі ліг.
Та важко ж як! Страждання... болі... відчай...
Припав я у знемозі до землі
І враз відчув її натхнення вічне.

І враз відчув: надія в серці є!
У грудях – почуття передвесільне.
О, рідна земле! Дихання твоє –
Спасіння, воскресіння, потрясіння.

І я, здужалий, серед поля став
І зрозумів, що буду завжди жити.
Що я вже вічність житом проростав
І я ще буду проростати житом...







А ЩОБ ТОБІ...

Одуд лунко на дуду:
буду тут, буду тут.
А хтось любку молоду
кличе в кут, зелен кут.
– Ох, досадо,
ходь до саду,
побалакаю. –
Хтось від хати...
А то ж мати
із ломакою!
    А щоб тобі,
    та бодай тобі,
    та коли б тобі,
    та й нехай тобі...
Зачепивсь за перелаз –
от і раз! От і край!
Не ступне тепер до вас.
Так і знай! Так і знай!
Годі смішок,
перебрішок
над ходеньками.
Грайся в мами
женихами,
як опеньками!
    А щоб тобі,
    та бодай тобі,
    та коли б тобі,
    та й нехай тобі...
Як заліз на сіно він –
думи пріч! Буде спать.
Цілу ж ніч очей не звів.
Де там ніч... Цілих п’ять!
Ляже –сяде,
ох, досадо,
гуля муляє.
Куньки-соньки...
Сниться донька
із мамунею!
    А щоб тобі,
    та бодай тобі,
    та коли б тобі,
    та й нехай тобі...







    Сергію Олексійовичу Григор’єву

На диво простим ви зостались,
Здійснивши мету недосяжну.
Й дарує Вам доля старість
Спокійну, портретно-пейзажну.

Були і слабкі ви, і сильні...
І звершення знали, й невдачі.
За це Вам – озера сині
Із вікон великої дачі.

Вагання були і розлуки,
І творчі, й нетворчі біди.
За це Вам – зелені луки
І видатні сусіди.

Ах, скільки сюжетів у Кончі!
Яка для митця спокуса –
Смолича стомлені очі
Й класичні Минкові вуса.

Увечері – гості. То втеча
В безглуздя футбольних полемік.
...Сіренький піджак на плечах –
Такий вже – неакадемік.

Під час футбольної сварки
Гостей запросили до столу...
Із чаркою чи без чарки
Все звично. Усе по колу.

Хтось там зауважить резонно,
Що скоро кінець сезону.
І ніби такий собі вислів...
Аж раптом – сюжет визрів:

Ще не зима... вже не осінь...
Пустий стадіон стотисячний...
Пустий? А хіба? Не зовсім...
Он хлопчик, лиш Вами помічений...

Вітер зірвав безжально
Усе постаріле, кволе –
Листки і афіші...
        Печально
Дивиться хлопчик на поле...

Як Вас той сюжет вабить!
Та з ним зачекаєте, мабуть...
І знову підуть портрети –
Прозаїки і поети...
І знову підуть пейзажі,
Випробувані Ваші...
Звідси вирватись трудно Вам...
Та як же, о! як же я хочу,
Щоб на стадіоні безлюдному
Вас дочекався хлопчик...

    ніч з 20 на 21 травня 1973 р.
    Конча-Озерна







ВИ НЕ ЧУЛИ, МАБУТЬ...

Ви не чули, мабуть, як вітри цілуються
Під засипаним снігом, холодним вікном...
І від їх поцілунків тепліє на вулицях,
І зі Сходу весна приліта літаком.

Той літак незвичайний – пташок каравани,
Сірий смуток розвіявши в небі, летять...
Народилась весна! Срібна зимонька тане,
Хоч і хочеться їй ще по світу гулять...

Ви не чули, мабуть, як вітри цілуються,
І від їх поцілунків тепліє на вулицях...

    Подано в журнал „Піонерія” 2 жовтня 1971р.







***

Єдиний мій здобуток зараз – мрія...
Спинивсь серед бурхливої доби.
Нікому лиха я не заподіяв.
Та й доброго нічого не зробив.

Анкета чиста. Ні за що судити...
Але нема за що і вихвалять!
Що ж дивного? Нам двадцять. Ми ще діти.
Та тільки діти ми і в двадцять п’ять.

Пізніше трошки, коли тридцять буде,
Як лисина торкнеться голови,
Тоді почнемо ми виходить в люди,
(Ну, а точніше – стануть звать на „ви”.)

А в тридцять п’ять таке начальство скаже:
Нехай до самостійності звика.
Та пам’ятає покоління наше
І Щорса, й Коцюбинського Юрка...

А в сорок, у полоні формул звичних,
Бентежних ми не діждемось ідей...
...Я не люблю дітей тридцятирічних.
Двадцятирічних я люблю людей.

    2 грудня 1970р.







***

О, як дзюркочуть ніжно
Струмки весняні вранці.
А сонечко промінням
Всю землю обійма.
Іде білявий красень
В сорочці вишиванці,
Торбинку невеличку
Він у руці трима.

Він проліски розсипав
У лісі на галяві,
На яблуневе віття
Він почепив бруньки.
У нього дивні очі,
Ті очі зеленаві –
Куди б не подивились –
Там тьохкають пташки.

Хто цей білявий красень?
То чудотворець квітень,
Він принц з країни сонця,
Весни-цариці син.
Завжди, коли стрічають
Його маленькі діти,
Малює на обличчях
Усім веснянки він.

    15 квітня 1971р.
Подано в журнал „Піонерія” 2 жовтня 1971р.







***

Воістину – мовчання золото...
Сусіде мій, яка приємність
Вітатися із вами чемно,
Прощатися зичливо з вами.
І не сказавши ані слова,
Окрім: „Моє вам шанування!”
...І так уже багато років
Ми живемо. Лише стіна
Нас розділяє. А, можливо,
То різних двох світів межа?
І, може, зовсім непримирних?
Бо хто зна, що на гадці в мене,
Бо хто зна, що у вас на думці...
Але, сусіда, я не проти,
Щоб так воно було й надалі...
Та, Боже мій, о як же сумно
Із усіма на світі бути
В стосунках цих добросусідських...
Боятися зронити слово,
Аби не загубити приязнь...
Під три чорти! Доволі! Годі!
Я є людина. І мій мозок,
Напевне, мислить розучився б,
Якби думкам моїм сміливим
Наперекір не поставали
Чиїсь думки. Якби ніколи
Я не наваживсь не подати
Руки тому, хто тільки вчора
Мені взірцем був у житті.
А ви, кому – аби лиш спокій, –
Ви ручкайтеся з усіма
І обговорюйте погоду...
А з мене і сусіда досить.

    Ніч. 14-15 травня 1971р.
Подано в журнал „Дніпро” 6 жовтня 1971р.







***

А я до всього вірність бережу,
Бо зрозумів, що то лише здається,
Що можемо проводити межу
Між думкою й чуттям, між розумом і серцем...

Того ніхто не бачить і не зна,
Що в нас на думці, що ми в серці носим...
Буває звичайнісінька весна
Зігріє серце – і розквітне розум.

А вибору до всіх приходить час,
Як однодумець спить, а ворог скалить зуби.
Не вмів іти на компроміси Маркс,
Бо ж був завжди в усьому однолюбом.

Як важко досягається мета,
Коли ти раптом став для всіх мішенню...
А я оце читаю „Капітал”
Й після абзаців бачу слово: „Женні”.

Вона несе до кабінету чай
Чи каву – що він пив – не пригадаю.
Всміхнулася... І де подівсь одчай,
І вже немає місця для одчаю...

У кожнім з нас – колись я думав теж –
Є два життя: для себе й для громади.
Собі самому зрадиш і збагнеш:
То не себе, то світ увесь ти зрадив.

    Подано в журнал „Дніпро” 6 жовтня 1971р.







ТОДІ – ЖИВЕШ...

Ми добровільно іноді готові
Себе кидати в течію страждань...
Як не буває щастя без любові,
Так не буває правди без шукань.

Ніщо на світі не дається дурно:
Окраєць хліба – мозолі чиїсь.
І ти не маєш права жить безжурно,
Бездумно дивлячись в блакитну вись.

Коли сміливі мрії розривають
Всю душу розтривожену твою,
І сумніви безжально мозок крають,
І сам з собою в вічному бою...

Тоді живеш! Тоді ти є людина!
І хай в людському морі ти краплина,
Але побільше нам таких краплин...

    Подано в журнал „Дніпро” 6 жовтня 1971р.







НАСТРІЙ

Вже перший грім луна розносить,
Щасливу пісню голосну!
...Весною думаю про осінь,
Як в жовтні думав про весну.

І забуваю, забуваю
Рожевий світ недвніх мрій...
І сонце весняне благаю:
Послухай, сонце, друже мій!

Налий мені проміння келих,
Щоб я сп’янів, про все забув...
І впав, як той малий метелик,
Який дожив свою добу.

...А сонце ніжно усміхнулось,
Проміння налило сповна.
І враз... усе лихе забулось,
І в серці лиш одна весна.

І я радію, я радію.
І кожному кажу: – Радій!
...Ніхто забути не зуміє
Рожевий світ найкращих мрій.







            В.П.І.

Старенький дім сутулиться навпроти...
А там – життя, за цим похмурим домом.
Воно тепер здається невідомим.
Якби відчуть його останній дотик...

Невже кінець? і сподівання марні.
Невже наступна мить – остання мить?
Ще, може, білий голуб пролетить
Над білим смутком білої лікарні...

А поки що – розчинене вікно
На вулицю затишну до огиди,
Де завжди у халатах інваліди
Під кволим кленом грають в доміно.

...Я був тут перехожим випадковим.
Та знали всі, що я із того світу,
Який вогнями уночі їм світить,
Якого, може, не побачать знову...

...В руках спітнілих декілька монет.
І очі! Очі, сповнені тривоги:
– Зажди-но, хлопче! Чуєш...там...за рогом
Купи для мене пачку сигарет...

            Подано в журнал „Дніпро” 6 жовтня 1971р.



Создан 29 янв 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником